SIAC

Каждый Человек значим, уникален, необходим и незаменим
10/21/17 08:39:47
 
Главная arrow Аналитические материалы arrow ДЕМОКРАТИЧНИЙ ЦЕНТРАЛІЗМ ПРОТИ ДЕМОКРАТІЇ
 
 
Главное меню
Главная
О нас
Проекты
Документы
Статьи
Аналитические материалы
Это любопытно
Контакты
Партнеры
Видео материалы
Аналитические материалы
ПРОБЛЕМА НОВОГО МЫШЛЕНИЯ В УПРАВЛЕНИИ РАЗВИТИЕМ ЭКОСТАТА
 
Статьи
ЯКЩО ЛЮДИНА ПОПЕРЕДЖЕНА – ВОНА ОЗБРОЄНА
 
Это любопытно
КОСМОГЕНЕТИКА
 
Ссылки
POS мониторы, принтера для печати этикеток, купить торговое оборудование сервисное обслуживание.

Copyright © A.Beletsky, 2001

 

ДЕМОКРАТИЧНИЙ  ЦЕНТРАЛІЗМ ПРОТИ  ДЕМОКРАТІЇ
(Ідеологічно-історіографічний огляд)

 

О.В.Білецький
Науково-дослідний інститут аномальних явищ, м Харків

 

 

“До одежі ж старої ніхто не вставляє латки з сукна сирового, — бо збіжиться воно, і дірка стане ще гірша. І не вливають також вина молодого в старі бурдюки, а то бурдюки розірвуться, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть. А вливають вино молоде до нових бурдюків, — і одне й друге збережене буде».
Євангелія від Матвія.— 9: 16-17.

 

«Слово «Мордор» [1] тобі знайоме. Воно раз у раз чорніє навіть у хобістських літописах, породжуючи страх і морок. Отож, знов і  знов — розгром, тиша, але потім Темрява змінює обличчя та знову розрастаєтся».
Дж.Р.Р.Толкієн

 

 

Вступ

 

Найбільш характерною особливістю практично всіх нині діючих в Україні політичних структур, — й насамперед це стосується умовно нової української держави, — є те, що в основу їх організаційного устрою та всього функціонування продовжує закладатись старий керівний принцип КПРС та СРСР. Ним є так званий «демократичний», або державно-бюрократичний централізм. І хоча КПРС разом із породженим нею СРСР вже, здавалося б, «почила у Бозі», неспокійний дух ленінського «бюрократичного (або механічного) централізму» [2] продовжує невпинно ширяти по всій політичній системі сучасної України.
Вірна прихильність до цього безсмертного принципу прямо та відкрито декларується нині, мабуть, тільки у статутних документах ідеологічних спадкоємців КПРС — сучасних українських «лівих». Проте, стійкий дух старого радянського централізму досить ясно відчувається у організаційній структурі, фактичних цілях та методах діяльності практично всіх наших політичних партій та формально неполітичних об'єднань громадян. Причому, навіть і тих з них, які самі себе відносять до найдемократичніших організацій.
Насамперед дух старого централізму проявляє себе у специфічній «централістичній» формі устрою організацій: з центральним апаратом, який розташований у столиці України (де саме й концентрується державна влада), «вертикальною» ієрархічною мережею строго підпорядкованих центру регіональних осередків й таким іншим. Очевидно, після багатьох десятиліть (якщо не століть) панування у нашій країні тоталітарної суспільно-політичної системи, саме така «азіатська» форма (за певною «народною традицією»?) все ще залишається таким собі загальноприйнятим зразком для всіх соціальних новоутворень. Дух древнього державно-бюрократичного (або азіатсько-деспотичного) централізму також дуже добре проглядається у менталітеті, психології та способах діяльності багатьох офіційних функціонерів. Особливо це стосується більшості посадових осіб виконавчої влади, депутатів рад різних рівнів й т.зв. «партійних лідерів» (або ж, кажучи по-старому, різного роду «вождів»).
Живучість керівного принципу централізму в сучасному українському суспільстві, — й перш за все у його ментально-психологічній сфері, —створює певні сприятливі умови для ще більшого посилення в країні (навіть у порівнянні з колишнім СРСР) процесів централізації, бюрократизации та вельми негативного впливу держави на всі сторони суспільного життя. Фактично, тепер вже новий київський «Центр», котрий повністю замінив собою колишній московський, діє з тими ж самими цілями та тими ж старими засобами. Він дуже наполегливо та послідовно проводить сьогодні оту ж стару внутрішню політику, головною метою якої завжди була абсолютна влада. І саме така абсолютна влада, щільно зконцентрована у єдиному центрі системи, яка б дозволяла окремим особам (або, точніше сказати, тісно зконсолідованому та відокремленому від суспільства вузькому колу найвищих «офіційних осіб»), що цей центр уособлюють, легко і на «цілком законній підставі» панувати, безмежно експлуатувати народ, централізовано грабувати «окраїни», несправедливо присвоювати собі створену їхнею працею додаткову вартість, «прихватизувати» й привласнювати собі загальнонародну власність та суспільні ресурси. Тобто, йдеться саме про ту політику, котра якраз і стала однією з головних причин падіння колишнього радянського центрократичного режиму. Якраз продовження в Україні оцієї централізаторсько-державницької (а може, точніше — колоніально-імперської?)  політики тепер вкрай негативно впливає на всю нашу суспільну систему, все більше й більше ввергаючи її у стан загальносистемної депресії, хаосу та катастрофи.
Поширене нерозуміння існування прямого зв'язку між теперішнім катастрофічним станом України та «реформаторсько-державотворчими» процесами, що виливаються у надмірні централізацію та концентрацію влади і власності в руках нечисельних «деяких окремих», стійка прихильність багатьох до хибних ілюзій відносно інституту держави, невміння (а часто й небажання) українців думати самостійно й діяти самоврядно, практична відсутність у нас будь-яких спроб по-справжньому демократизувати й прогресивно модернізувати суспільство, — мають сьогодні місце в Україні лише з одного боку. А з іншого — відсутність гідних сучасної людини умов для нормального життя, справжньої соціально-політичної і економічної свободи, справедливої рівності, тотальне порушення централізовано-бюрократичною державою всіх громадянських прав і свобод, неухильне зростання свавільного «безмежжя» та корупції державних чиновників, «повзучий» наступ антинародної контрреволюції (яка звершується під національно-державницькими та нібито демократичними гаслами), відверта й цинічна брехня, що нестримним потоком ллється з високих кабінетів та трибун... Все це, разом узяте, викликає у нас дуже сильну тривогу. Причому, тривожить навіть не це смертельно небезпечне й стабільно невизначене сьогодення, до якогось ми якось звикли. Тривожить нас ще набагато чорніше і безнадійніше майбутнє, що вже дуже скоро може настати для нас, наших дітей,  всього нашого аномально терплячого народу, якщо у нашій Україні саме зараз і у реальній дійсності не відбудуться найсерьозніші й найрадикальніші демократичні зміни.
Виходячи саме із цього, ми вважаємо вельми своєчасним і надзвичайно актуальним зупинити тепер нашу увагу cаме на проблемі співвідношення і протистояння централізму і демократії. З тим, щоб у ході даного її розгляду постаратися, хоча б у найзагальніших рисах, прояснити для себе й переосмислити, принаймні, три головних питання:
1. Чи має т.зв. «демократичний централізм» (та й взагалі будь-який централізм), у якості керівного організаційного та управлінського принципу, щось спільне зі справжньою демократією?
2. Чи може він, як загальний принцип, використовуватись при створенні нових, дійсно демократичних, ефективно функціонуючих соціальних формувань, в тому числі й державних?
3. Яким саме організаційно-управлінським принципом нам треба булоб його замінити задля успішного подолання того дуже складного загальносистемного стану, в якому Україна так нещасливо опинилась на перехідному рубежі між ХХ і ХХI століттями?

 

 

Спочатку про «централізм взагалі»

 

Перш, ніж безпосередньо переходити до розгляду проблеми виникнення демократичного централізму та його співвідносин із демократією, нам обов'язково слідує, хоча б у декількох словах, сказати про те, яке cаме соціально-політичне явище розуміється під «централізмом» та як воно в цілому оцінюється сучасною наукою.
Поняттям «централізм» (від лат. centrum — оcереддя, центр) звичайно визначається «система управління із єдиного центру, що заснована на строгому підпорядкуванні нижчестоящих органів вищестоящим (тут та далі жирним шрифтом виділено нами — О. Б.)» [3]. Централізм є прямим породженням процесу централізації — концентрації влади (тобто здатності, можливості й офіційного права впливати) та функції управління у якомусь одному центрі, або ж у якогось одного домінуючого компонента єдиної та суцільної системи.
Слід відзначити, що централізм прямо передбачає існування у системі фактичної та правової нерівності компонентів, що мають при ньому різний і строго визначений системний статус. Функціональні можливості та ступені свободи компонентів при централізмі нерівні й безпосередньо залежать від місця, яке вони займають у системній ієрархії. У централізованій соціальній системі завжди переважають зв'язки та відносини жорсткої вертикальної субординації, безумовного та безперечного підпорядкування нижчестоящих компонентів вищестоящим. Отже, централізм не лише породжує в системі стан неволі для переважної більшості її компонентів, але й також несправедливий, неповноцінний та невигідний для них обмін системними ресурсами. Якраз такий обмін, при якому більшість цих ресурсів, вироблених саме на «периферії» системи «по праву» концентрується, перерозподіляється та присвоюється у її центрі. Являючись керівним організаційно-управлінським принципом та основним способом взаємодії компонентів у системі, централізм з об'єктивною неминучістю приводить до домінування цілей, інтересів та потреб центру (а також, персонально, осіб, що його складають) над всіма іншими інтересами і цілями, в тому числі й загальносистемними. Також централізм викликає появу багатьох інших, супутніх йому негативних явищ та суперечностей, які у кінцевому рахунку та в своєму комплексі призводять до зруйнування всієї цілісної системи.
Політологи цілком справедливо вказують на те, що у людській історії cаме процес централізації «породив державу, виявив себе у прагненні до створення імперій, збиранні земель в епоху феодальної роздробленості, формуванні націй, національної держави, монархічного правління, його самодержавних, абсолютистських форм». Тут же підкреслюється, що «історична еволюція процесів централізації виявила межі її ефективності. Вони визначаються негнучкістю централізованих систем, домінуванням відносин панування, насильства, утисків, повільними темпами суспільного, політичного, економічного та культурного розвитку, застійними формами політичної стабілізації та традиціоналістськими, консервативними ідеологічними настановленнями та, нарешті, тенденцією до переродження централізма у деспотичні, диктаторські, авторитарні та тоталітарні форми правління» [4].
Централізм, як особливий загальний принцип суспільної організації та управління, прямо передбачає наявність у осіб, що його сповідують та впроваджують у життя, відповідного центрократичного образу мислення, такої ж управлінської філософії і стилю керівництва. Ось як вони характеризуються Р.Хейсом, С.Уілрайтом та К.Кларком у книзі «Динамічне виробництво»:
«Компанії першого і другого (тобто найнижчих – О.Б.) рівнів конкурентної спроможності оперують у рамках командного стилю управління, де управлінню і організації відведена в першу чергу тільки функція контролю за виробництвом і виконанням основних виробничих показників. У рамках такого мислення вищий ешелон керівників залишає за собою право прийняття рішень з розподілення головних ресурсів компанії... Від решти лінійного управлінського персоналу (від керівників середнього і нижнього рівня управління) просто вимагається вміло оперувати системою виробництва, що склалася, діючими виробничими потужностями і добиватися від своїх підлеглих тих результатів, які продиктовані згори. Від самих працівників, від рядових робітників і службовців вимагається лише висока виконавська дисципліна, готовність виконати будь-який наказ чи розпорядження начальника.
У рамках такого управлінського мислення, що базується на пристрасті керівників до командних методів, до жорсткого адміністративного контролю і регламентації, високо ціниться узкопрофесійний підхід, компетентність, або здатність людини розбиратися у якомусь одному виді діяльності... і не ціниться широкий управлінський кругозір, здатність керівника або фахівця розбиратися одразу в кількох, якщо не у всіх, аспектах господарчої діяльності підприємства чи компанії... До числа основних завдань керівників, крім контролю за виробництвом і діяльністю підлеглих, тут входить також вміння сприймати накази згори...
Закономірним результатом у компаніях з таким управлінським мисленням тому є встановлення жорсткої внутрішньої ієрархії і строгої субординації у розробці й прийнятті рішень. Вся система відносин між працівниками тут будується лише за принципом “згори — до низу”, тобто за принципом бюрократичного централізму, коли всі рішення вищестоящого органу строго обов’язкові для нижчестоящого і ніяких змін, доповнень у ході виконання рішень, що прийняті нагорі, не допускається. Звідси й нескінченні узгодження на більш високому рівні управління будь-яких питань у тих випадках, коли реальне життя (частіш за все посилення конкуренції) настійливо вимагає внесення корективів до раніш прийнятих рішень. По вертикалі тут організується весь потік інформації, інформація рухається згори до низу у вигляді рішень і керівних вказівок, у вигляді роздачі покарань і заохочень працівникам, та знизу до гори — у вигляді нових даних, цифр і фактів, які продиктовані життям» [5].
Отож, цілком не дивно, що засновані на централізмі компанії (до речі, як і країни, керівництво яких також сповідує цей принцип) все частіше стають аутсайдерами й програють конкурентну боротьбу на внутрішньому і зовнішньому ринках тим, хто давно від нього відмовився, вчасно оволодівши «новим управлінським мисленням», провівши докорінну реорганізацію і модернізацію своїх організацій (включаючи й країни). «Пам’ятайте, — попереджають тільки-но цитовані нами автори, — що образ мислення і система організації управління у компаніях світового класу аж ніяк не схожі на ті, що застосовуються фірмами, які знаходяться на перших [найнижчих] рівнях конкурентної спроможності» [6].
Діалектичною ж протилежністю централізму об'єктивно виступає т.зв. «автономізм» (від грець. autonomia — самоуправління, незалежність). Це такий керівний організаційно-управлінський принцип, який прямо передбачає утворення повністю або частково децентралізованої системи управління. Вона, на відміну від централізованої системи, засновується на широкому самоуправлінні компонентів єдиного комплексу, переважанні у ній зв'язків та відносин «горизонтального», координаційного характеру, фактичному рівноправ'ї всіх системних компонентів, їх функціональному взаємодоповненні та співпраці, справедливому розподіленні системних ресурсів, на взаємно корисному характері обміну ними і т.п. Автономізм (у тому числі й кожної окремої людської особи), як і процес децентралізації, що його породжує, являється однією з основ справжної демократії. Він не лише вважається таким, але й насправді, як стверджується, є «важливим засобом підвищення ефективності управління, політичної системи в цілому та суспільного розвитку при умові його несуперечливого сполучення із процесами централізації» [7].

 

 

Про ленінський централізм аb ovo

 

Заслугу винаходу принципу демократичного централізму радянська комунопартійна історіографія завжди однозначно приписувала В.І.Леніну. Як cтверджувалось, цей принцип вперше був запропонований у його роботі «Що робити?». Нібито саме тут Ленін висловив основи свого вчення про «пролетарську партію нового типу», постарався обгрунтувати її мету та завдання, запропонував власний план побудови партії як таємної, воєнізованої та жорстко централізованої організації професійних революціонерів. Багато уваги у «Що робити?» присвячено й питанням подальшого розвитку революційної теорії, а також проблемам становлення ідеолого-пропагандистської роботи партії.
Безумовно, пропонуючи свій централізм у якості керівного принципу організаційного устрою партії, Ленін добре розумів, що cаме та чому він це робить. Адже він чудово знав про існування закономірності, згідно з якою «характер організації всякої установи природно та неминуче визначається змістом діяльності цієї установи» [8]. Кінцеву ж мету і головний зміст всієї майбутньої діяльності нової партії Ленін бачив у насильницькому поваленні російського самодержавного режиму та захопленні політичної влади в країні шляхом безкомпромісної та жорстокої збройної боротьби. Виходячи якраз з цього, він і визначив організаційні принципи побудови своєї партії. Як і будь-який заколотник, що жив до чи після нього, Ленін такими основними принципами партійного будівництва вважає жорсткий централізм, тверду партійну дісципліну та найсуворішу конспірацію.
Намагаючись якось логічно обгрунтувати свій вибір cаме оцих, в цілому нехарактерних для тодішньої європейської соціал-демократії принципів, Ленін посилався на специфічні політичні умови, що існували в той історичний момент у Росії: «потемки самодержавства», відсутність політичної свободи, панування «жандармського підбору», пануюче у середовищі російських революціонерів «кустарництво» й таке інше.
У брошурі «Що робити?» Ленін гостро полемізує з «Робітничою Справою» — друкованим органом «Союзу російських соціал-демократів за кордоном». Останній намагався у ході товариської дискусії відстояти «широкий демократичний принцип» організації партії та попереджував про небезпеку наростання у її рядах антидемократичних тенденцій. У ході цієї полеміки Ленін (хоча у своїй роботі він постійно і називає себе самого соціал-демократом) фактично відкидає принципи справжньої партійної демократії, зверхнє називаючи її «пустою та шкідливої іграшкою» [9].
Строго націлившись на створення нової партії,— і cаме як таємної, бойової, ієрархічно улаштованої, жорстко централізованої організації авторитарного, корпоративно-замкненого, орденського типу, — Ленін був глибоко переконаний, що конспиративність є настільки необхідною умовою для такої організації, що всі інші умови (число членів, їх добір, функції та інше) обов’язково повинні співвідноситись з нею [10]. Тому він рішучо відкидає такі важливі складові «широкого демократичного принципу» партійного будівництва, що відстоювалися «Робітничою Справою», як повна гласність і справжня «виборність всіх функций». Він вважає їх надто широкими та непридатними для використання у замисленій ним партії професійних заколотників.
«Питається, — дивується «нерозумінню» товаришів з «Робітничої Справи» Ілліч, — який же сенс має висування широкого демократичного принципу, коли основна умова цього принципу є нездійсненою для таємної організації? Широкий принцип виявляється просто гучною, але пустою фразою. Мало того. Ця фраза свідчить про повне нерозуміння насущних задач момент у організаційному відношенні» [11].
Дещо далі у Леніна слідує вельми красномовний за змістом фрагмент, який, якщо його уважно читати, проливає додаткове світло на істинні мотиви, що керували ним у момент написання цього твору. «Природний відбір повної гласності, виборності та загального контролю, — пише майбутній «вождь та вчитель світового пролетариату», — забезпечує те, що кожний діяч виявляється нарешті на своїй полиці, береться за найбільш придатну його силам та здібностям справу, відчуває на собі самому всі наслідки своїх помилок та доводить перед очами всіх свою здатність усвідомлювати помилки та уникати їх... Але чи можливе таке у нас, щоб всі, хто визнає принципи партійної програми та підтримує партію у міру своїх сил, контролювали кожний крок революционера-конспіратора? Щоб всі вони обирали з числа останніх того або іншого... (тут та далі підкреслено нами — О. Б.)» [12].
Завершуються ленінські міркування про особливу, російську форму партійної демократії «нового типу» таким категоричним висновком: «Єдиним серьозним організаційним принципом для діячів нашого руху повинне бути: найсуворіша конспірація, найсуворіший вибір членів, підготовка професійних революціонерів. Якщо є у наявності ці якості, — забезпечено й дещо більше, ніж демократизм, а cаме: повна товариська довіра між революціонерами... їм ніколи думати про іграшкові форми демократизму (демократизму усередині тісного ядра товаришів, які користуються повною взаємною довірою), але свою відповідальність відчувають вони дуже жваво, знаючи притому із досвіду, що для звільнення від негідного члена ця організація справжніх революціонерів не зупиниться ані перед якими засобами...» [13].
Можна повністю погодитись з думкою М.С.Восленського, який з приводу останнього ленінського уривка цілком вірно заключає, що мова у ньому в дійсності йде не про утворення класової демократичної організації пролетаріату, а про свого роду «революційну мафію», всередені якої демократизм вважався непотрібною грою, а все було засновано на коспірації та круговій поруці [14].
Дійсно, для воєнізованої організації орденського і мафіозно-кланового типу, яка не має аніяких моральних гальм та ставить перед собою антисоціальні цілі, ленінський централізм підходить найкраще. Але ми хочемо акцентувати також увагу ще й на іншому аспекті проблеми, — на глибокому внутрішньому несприйнятті Леніним всього того, що є по-справжньому демократичним, на його забіякуватості та одержимості духом авторитарного насильства. Саме це, дорівно як і нетерпимість та ненависть по відношенню до будь-яких опонентів, особистих чи класових,  буквально так і прозирає через багато його творів...
Незабаром принцип централізму був ще більш конкретизований Леніним у «Листі до товариша про наші організаційні завдання». Робота ця спеціально була присвячена викладенню плана побудови та діяльності апарату партії, який бачився Іллічеві таким, що складається з цілої ієрархічної піраміди партійних комітетів. На самій горі піраміди, зрозуміло, знаходиться Центральний Комітет (ЦК), який приймає найважливіші рішення, централізовано керує практично всіма справами партії, діяльністю кожного з її членів. ЦК у організаційній моделі Леніна нагадує дещо, на зразок «життєдайного центрального світила» планетної системи. Навкруги цього «світила», — та у повній відповідності до строго визначеного ним порядка, — безперервно обертається велика численність  планет та інших небесних тіл системи.
Але навіть у межах ЦК, як і всіх місцевих комітетів партії, Ленін пропонує додатково виділити ще «особливу, дуже маленьку (скажімо, чоловік п'ять, або ж навіть і менше) розпорядчу групу, яка обов'язково повинна включати до свого складу секретаря та осіб, які найбільш здатні бути практичними розпорядниками всієї роботи в цілому. (Абсолютно зрозуміле, що мова тут йде про Політбюро — О.Б.)» [15].
Згідно до задуму Леніна, у партії повинне існувати «горизонтальне» рівноправ'я її членів. Члени первинних організацій так само рівноправні між собою, як і члени комітетів. Але, фактично, вони є нерівними по відношенню до вищестоящих товаришів у ієрархічній вертикалі. «Єдиним виключенням звідси, — продовжує він, — буде те, що право особистих відношень з місцевим комітетом (а також з ЦК та ЦО) буде мати тільки особа, призначена цим комітетом». Він не бачить у цьому виключенні ніякого порушення принципу рівноправності, а лише «необхідну поступку безумовним вимогам конспірації» [16].
Розкриваючи головну ідею свого принципу організації партії, Ленін пише: «Ми підійшли до вельми важливого принципу всієї партійної організації та партійної діяльності: якщо відносно ідейного та практичного керівництва рухом та революційною боротьбою пролетаріату потрібна якомога велика централізація, то відносно поінформованості про рух центру партії (а отже, і всієї партії взагалі) відносно відповідальності перед партією (тобто центром — О. Б.) потрібна якомога велика децентралізація. Керувати рухом повинне якомога менше число якомога більш однорідних груп, які мають досвід професійних революціонерів... ми повинні централізувати керівництво рухом... Ми повинні також (і повинні для цього, бо ж без поінформованості неможлива централізація) децентралізувати якомога більше відповідальність перед партією (читати: «центром» — О. Б.) кожного окремого її члена, кожного учасника роботи, кожного гуртку, що входить у партію або співпрацює з нею. Ця децентралізація є необхідною умовою революційної централізації та необхідним корективом її» [17].
Цілком зрозуміло, що саме тут має на увазі Ленін, коли говорить про децентралізацію. По суті справи, мова у нього йде про створення у партії бюрократичної системи вельми жорсткого, тотального (у тому числі таємного) спостереження та контролю з боку малочисельної партійної верхівки практично за кожним кроком кожного члена партії, кожної партійної групи. Цілком очевидно також, що ця система (згодом, як ми знаємо, вона дуже й дуже розвинулась у державних масштабах СРСР, перетворившись на розгалужену систему ідеолого-політичного нагляду за всіма громадянами) спочатку замислювалась Леніним як важлива складова частина його централістичної моделі організаційного устрою партії нового типу.
Як відомо, для всякої організації основним законом внутрішнього життя і, можна сказати, її конституцією, є статут. Він визначає мету та завдання організації, установлює права та обов'язки її членів, органів та структурних підрозділів, регулює внутрішні взаємовідносини між ними і т.п. Тому дуже цікаве та вельми показове виявлене Леніним (між іншим, професійним юристом і тоді ще нібито соціал-демократом) відношення до статуту партії. «Я почав з розбору статуту, — пише він у «Листі», поступово поднімаючись думкою до справжнього апофеозу свого бюрократичного централізму, — щоб показати наочніше, до чого саме хиляться мої пропозиції. Та в результаті читачеві з'ясувалось, сподіваюсь, що по суті можна, мабуть, обійтись без статуту, замінивши його регулярною звітністю про кожний гурток, про кожну функцію роботи. Що можна написати у статуті? Комітет керує всіма (це і так ясно). Комітет обирає розпорядчу групу (справа не у статуті, а у повідомленні центру про склад цієї групи та про кандидатів до неї). Комітет розподіляє між своїми членами окремі сторони роботи, доручаючи кожному регулярно доповідати комітету та повідомлювати ЦО та ЦК про хід справи (і тут важливіше повідомити у центр про таке розподілення, ніж написати у статуті правило). Комітет повинен точно визначити, хто стає його членом. Комітет поповнюється кооптацією [18]. Комітет призначає районні групи... Та не тому тільки марні статути, що революційна робота не завжди допускає оформленості. Ні, оформленість потрібна, і ми повинні оформити всю роботу, по мірі можливості. Й оформленість припустима у значно великих розмірах, ніж це звичайно думають, але досягається вона не статутами, а лише й винятково (повторюємо це ще й ще раз) точним оповіщенням центру партії... тільки тоді це буде реальною оформленістю, пов'язаною з реальною відповідальністю та (партійною) огласкою...» [19].
Втім, Ленін, як справжній реаліст і прагматик, в принципі погоджується з тим, що сувора централізація, яка пропонується ним, дуже легко може погубити всю справу, якщо випадково у центрі опиниться наділена великою владою особа, котра не буде мати належних її посаді людських якостей. Таку можливість він визнає. Проте вважає, що «засобами проти цього не може бути виборність та децентралізація (тепер він, очевидно, має на увазі справжню децентралізацію — О.Б.), абсолютно неприпустима у скільки-небудь широких розмірах і навіть прямо шкідлива у революційній роботі при самодержавстві. Засобу проти цього не дає ніякий статут, його можуть дати тільки заходи товариського впливу, починаючи з резолюцій всіх та всіляких підгруп... та закінчуючи (у гіршому випадку) [насильницьким] поваленням цілком нездатної влади» [20].
Cтавлячись саме таким чином до статуту (тобто до внутріпартійної законності) та демократичної виборності (за власним його виразом, «недоречному та непомірному застосуванню виборного начала»), Ленін вельми своєрідно, по-своєму розумів також і принцип гласності. Він cтверджує, наприклад, що «у нас при самодержавстві не може бути іншого засобу та зброї партійної гласності, окрім регулярної поінформованості партійного центру» [21].
Автор навмисне тепер так широко цитує декілька підзабуті нами за останні роки першоджерела ленінського принципу централізму — його роботи «Що робити?» та «Лист до товариша». Адже вони, як і багато інших ленінських творів, надають багатий дослідний матеріал не тільки для історика або політолога, але й психоаналітика. Вони також дають нам можливість, вже у сучасних історичних умовах, по-новому прочитати та краще зрозуміти дійсний смисл того, що було висловлене Леніним на початку ХХ століття.
Саме у цих роботах якраз і була, головим чином, закладена — разом із «новим» принципом організаційного устрою — дуже специфічна ідеологічна, духовно-моральна та психологічна база для виникнення феномену більшовизму. Як нового на той час політичного руху прагматичних та авторитарно-агресивних, патологічно схильних до насильства та масового терору «професійних революціонерів-керівників» — декласованих та аморальних (з нормальної людської точки зору) авантюристів та бюрократів, які прагнуть абсолютної влади над світом та його ресурсами. Ці роботи дозволяють побачити, що і сам Ленін за своїм характером належав до т. зв. «авторитарного типу особистості». Тому бюрократичний централізм був для нього не просто принципом партійної організації. Він був дзеркальним відображенням його власних внутрішніх властивостей особи і психологічних комплексів, основним принципом його «централістичного світогляду, образом мислення та способом діяльності. Саме тому Ленін — разом з більшістю своїх адептів, які за своєю внутрішньою суттю повністю були тотожні йому самому — щосили постарався розповсюдити централізм спочатку на партію, як соціальне знаряддя завоювання влади. А вже потім, — коли ця партія за допомогою жорстоко обдуреного нею пролетаріату вже захопила владу в країні та встановила у ній режим свого тотального панування, — і на всю радянську суспільну систему...
Звичайно, що централізм, що був запропонований Леніним та прийнятий більшістю його товаришів на II з'їзді РСДРП (липень-серпень 1903 р.) у якості керівного принципу партії, у дійсності не мав нічого спільного зі справжньою демократією. Cаме він, а також надто велика розбіжність у поглядах делегатів з'їзду по цілому ряду важливих питань, якраз і послужив тоді дуже серьозною причиною для розколу партії на два ворогуючих табора: демократичну (автономістську) меншість та авторитаристську (бюрократичу) більшість. Втім, це визнавав і сам Ленін. Він писав про те, що «в основі нового поділення [партії] лежить розбіжність з організаційних питань, яка почалась суперечкою про принципи організації» [22].
Отже, ленінський централізм завжди був та залишається антиподом справжньої демократії. І дану обставину, між іншим, Ленін не тільки спочатку відкрито визнавав, але навіть сам категорично настоював якраз на цьому! Так, у роботі «Шаг вперед, два кроки назад», яка була спеціально присвячена підсумкам II-го з'їзду РСДРП та причинам розколу у партії, він абсолютно відверто пише наступне: «Чи не єдиною спробою аналізу поняття бюрократизму є протиставлення у новій «Іскрі» (№ 53) формально демократичного начала (курсив автора) формально бюрократичному. Це протиставлення (на жаль, також не розвинене та не роз'яснене, як і вказівка на «неіскрівців») містить у собі зерно істини. Бюрократизм versus [проти] демократизм, це і є централізм versus автономізм, це і є організаційний принцип революційного соціал-демократії по відношенню до організаційного принципу опортуністів соціал-демократії...Останній пpагне йти знизу вгору та тому відстоює скрізь, де можна та наскільки можна, автономізм, демократизм, який доходить (у тих, хто старається не по розуму) до анархізму [23]. Перший пpагне виходити зверху, відстоюючи розширення прав та повноважень центру по відношенню до частин...» [24].
Після такого щиросердного зізнання cамого Вождя про справжній характер «інтимного» зв'язку його централізма з демократією, — визнання, примітимо, зробленого ним цілком добровільно, свідомо та так, що це повністю виключає всякі хибні тлумачення, — нам залишалось би, напевне, тільки розвести руками... Якби не одне велике «НО». Бо вже через декілька років після цього дуже розумний та прагматичний Ленін творчо сподобився дивним чином сумістити у одному визначенні — «демократичний централізм» — ці два принципово несумісних поняття: «централізм» та «демократию»...

 

 

Про подальший розвиток цього
керівного принципу Леніним

 

Наскільки можна судити з опублікованих творів Леніна, вперше словосполучення «демократичний централізм», як остаточне визначення для свого принципу організаційного устрою партії, він офіційно застосував у розробленій ним «Тактичній платформі до Об’єднавчого з'їзду РСДРП» (Стокгольм, 10-25 квітня 1906 р). Нагадаємо, що IV (Об’єднавчий) з'їзд партії відбувався вже у нових історичних умовах, які створились у Російській імперії після початку першої демократичної революції 1905 року.
Напередодні з'їзду, у статті «Про реорганізацію партії», Ленін писав: «Умови діяльності нашої партії корінним образом змінюються. Захоплена свобода зібрань, спілок, друку. Звичайно, ці права до останнього ступеню неміцні... Але разом з тим безумовно необхідно використовувати найширшим чином теперішній, порівняно більш широкий простір. Безумовно необхідно поруч з конспіративним апаратом створювати нові й нові, відкриті та піввідкриті, партийні (та примикаючі до партії) організації. Без цієї останньої роботи пристосувати нашу діяльність до нових умов, опинитись у стані вирішення нових завдань, немислимо» [25].
Далі Ленін пише про необхідність поставити партію на нову основу та визначити новий партійний курс. Cуть останнього укладається у демократизації та наданні партії більшої відкритості, масовості. Тепер говориться ним про заміну кооптації, котра до тих пір широко практикувалася у партії, «виборним началом», про необхідність розвитку більшої самостійності місцевих організацій, про стимулювання ініціативності рядових партійців і т.п. Як можна побачити, все це прямо суперечило колишнім бюрократично-централістським заявам самого Ілліча, який раніше за подібні ж погляди дуже жорстко критикував меншовиків, звинувачуючи їх за це в опортунізмі та інших смертних гріхах!.
Причиною для такої радикальної «зміни віх» Леніним стало те, що, будучи улаштованою на принципах жорсткої централізації, строгої конспірації та твердої дисципліни, більшовицька «партія нового типу» не змогла на практиці ефективно виконувати свої основні завдання в умовах стихійного революційного підйому народу. Як відносно нечисельна таємна організація бюрократів-заколотників (придатна, хіба що, тільки для двірцевих переворотів чи індивідуального терору) ленінська партія стала, так би мовити, «пасти заднього», не встигаючи за перебігом подій. Причому, навіть не дивлячись на багаторазові спроби більшовиків осідлати й очолити революцію. Ці спроби, як правило, закінчувались невдало (як, наприклад, збройне повстання у Москві в грудні 1905 р). «Наша партія застоялася у підпіллі. Вона задихалася у ньому в останні роки... Підпілля рушиться...», — з неприхованими сумуванням і прикрістю відмічав з цієї нагоди сам Ленін [26].
Не дуже великим був у той час і авторитет більшовиків (особливо, у порівнянні з іншими політичними силами) серед революційно налаштованих робочих, селян та інтелігенції. Про це, між іншим, свідчить той факт, що на IV з'їзді РСДРП серед 112 делегатів з правом вирішального голосу було представлено 62 міньшовика та 46 більшовиків (інші — «болото»). А також те, що до складу об'єднаного ЦК, який був обраний з'їздом, увійшло 7 міньшовиків і тільки 3 більшовика [27].
Проблема недостатнього авторитета більшовиків, безсумнівно, дуже турбувала Леніна, який амбіційно претендував на верховне та виняткове керівництво всім робітничим та революційним рухом у Росії. Він пише, що «прискорити з'їзд тепер необхідно. Якщо ми не скористаємось моментом, ми упустимо його — у тому сенсі, що потреба в організації, яка відчувається робітниками вкрай гостро, виллється у потворні, небезпечні форми, посилить яких-небудь «незалеженців» і т.п. Треба поспішати організуватися по-новому, треба поставити на загальне обговорення нові засоби, треба сміливо та рішучо визначити новий курс» [28].
Є цілком очевидним кон'юнктурний характер цього висловлювання Леніна. Бо ж заради рішучого та швидкого відтіснення політичних конкурентів від керівництва революційним рухом, заради придбання авторитета та популярності в народі, заради укріплення власної влади та розповсюдження свого впливу на «маси», — він був готовий тимчасово пожертвувати (звичайно ж на словах, а не на ділі) навіть своїм бюрократичним централізмом. Cаме тому, що в той період меншовики були більш авторитетними та впливовими, більшовики на чолі з Леніним вирішили з ними знову організаційно возз'єднатися. До речі, вже тоді вони робили це за знайомим нам «настійливим проханням трудящих». Та лише до того часу, коли у цьому для них минує гостра потреба.
«Більшовики, — пишуть автори офіційної «Історії КПРС», — намагались завоювати на свою сторону можливо більш широкі верстви робітничих соціал-демократів. В.І.Ленін поставив завдання добитися визнання всією РСДРП платформи III з'їзду партії. Він вказував, що перемога більшовиків над меншовиками вимагала в тих умовах застосування тактики лавірування та компромісів, зрозуміло, такого та таких, котрі полегшували, прискорювали, зміцнювали, посилювали більшовиків відносно меншовиків (Твори, т.31, стор. 56)» [29].

Ось чому Ленін, як дуже розумний та підступний прагматик, тоді цілком свідомо пішов на компроміс та об'єднання з меншовиками, вірно побачивши у цьому напрямку нові перспективи. Компроміс же з меншовиками якраз і виразився в оголошенні Леніним «нового курсу на демократизацію партії». А також у приєднанні ним нової приставки до слова «централізм». Тепер вже — «демократичний»...
Але от чим Ленін принципово не забажав пожертвувати, так це своєю «партійною гвардією» — комітетським конспіративним апаратом. Вже тоді це була, по суті, цілком сформована та організаційно відокремлена від маси інших членів партії невелика привілейована група професійних керівників-комітетчиків, що складала зародок майбутнього класу радянської номенклатури.
Фактично, звертаючись cаме до цієї групи партійних функціонерів, заспокоюючи та умовляючи її, Ленін пише: «Відкинемо ж всяку дріб’язковість у необхідній реформі партії... встанемо одразу на новий шлях. Це не відніме у нас старого конспіративного апарату... Звичайно, всяка крайність шкідлива; для цілком міцної та зразкової постановки справи часто прийдеться нам ще й тепер концентрувати кращі сили у тому або іншому важливому центрі...» [30]. Отже, він відкрито натякав своїм старим та заслуженим товаришам: принцип кооптації до керівних органів партії — навіть не дивлячись на офіційно проголошені демократизацію, широке залучення нових членів та демократичну виборність «знизу догори» — на практиці й надалі буде залишатись у силі...
Цікаво, що коли більшовики опинились у меншості (опозиції) на IV з'їзді РСДРП, то тепер вже вони стали настоювати на дотриманні тих самих принципів демократії, які ще недавно вони ж таврували як «опортуністичні» та «анархістські». У своєму «Зверненні до партії», яке було написане одразу ж після з'їзду, Ленін заявляв: «Ми всі зішлися на принципі демократичного централізму, на забезпеченні прав всякої меншості та всякої лойяльної опозиції, на автономії кожної партійної організації, на визнанні виборності, підзвітності та змінюваності всіх посадових осіб партії. У дотримуванні на справі цих принципів організації, у їх щирому та послідовному здійсненні ми бачимо гарантію від розколів...» [31].
Не дивлячись на цю заяву, фактичний розкол у партії все ж таки зберігався аж до 1912 р , коли після Празької конференції РСДРП стався вже остаточний розпад партії на дві самостійні організації. Головною причиною послужило те, що більшовики, «хитря та лавіруя» (як це, втім, завжди було для них дуже характерно), пішли на IV з'їзді лише на формальне об'єднання з меншовиками. Насправді ж вони продовжували вести з меншовиками непримириму ідейну та політичну боротьбу, зберігали (між іншим, під «оппортуністичним» гаслом автономізма) організаційну самостійність, свій керуючий центр, попередній бюрократичний принцип організаційного устрою (мабуть, лише декілька пом'якшений, демократизований по формі, але тільки не по суті) та такі ж самі методи партійної роботи.
Проте, якраз з часів IV з'їзду РСДРП за ленінским принципом організаційного устрою комуністичної партії і радянської держави міцно закріпляється офіційне визначення: «демократичний централізм». Воно проіснувало у документах КПРС аж до 1991 року. Продовжує й тепер існувати. Офіційно — у статутах комуністичних та інших «лівих» партій, в тому числі й українських, які утворились після розпаду цієї старої тоталітарно-державної «суперпартії» СРСР. А неофіційно — як головний принцип організації державної влади і системи управління у пострадянських країнах, що належать тепер до т.зв. «СНД».

 

 

 

Про те, як демократичний  централізм  став
могильщиком  КПРС  та  СРСР

 

Перша спроба чітко зформулювати визначення ленінского принципу демократичного централізму, як cтверджують автори фундаментальної праці «Історія політичної думки», була зроблена новоствореним Комуністичним Інтернаціоналом у 1920 р. Одночасно була висунена категорична вимога, що цей принцип повинен бути безумовно прийнятий кожною партією, яка побажала би вступити до цієї міжнародної організації. Визначення було таким:
«Комуністична партія повинна бути побудована на засадах демократичного централізму. Основні принципи демократичного централізму полягають у тому, що вищестоящі партійні органи обираються нижчестоящими, що всі вказівки вищестоящих органів неодмінно й безумовно обов'язкові для нижчестоящих; і повинен бути сильний партійний центр, чий авторитет визнається повсюдно й безперечно всіма провідними партійними товаришами в період між з’їздами» [32].
Там само відзначається, що пізніші формулювання принципу давались у декілька іншій редакції, проте без якого-небудь значного змінення cуті викладеного вище. Наприклад, як вказується авторами «Історії», у партійний Статут від 1956 р були внесені поправки та стали вживатись слова «підпорядкування меншості більшості». «Та хоч би як не було зформульовано правило, — вірно помічають вони, — оперативна частина його лише підтверджує владу вищестоящих органів над всіма нижчестоящими органами. Такі слова, як «більшість» і «меншінсть», явно не мають сенсу в комуністичній практиці. Щодо «виборів» вищих органів нижчими, то практично вони теж не мають сенсу, бо, як правило, не відбуваються» [33].
У редакції Статуту КПРС, яка була прийнята ХХП з'їздом партії під час першої радянської «відлиги», вказується, що принцип «демократичного централізму» означає буквально наступне:
«а) виборність всіх керівних органів партії знизу доверху;
б) періодичну звітність партійних органів перед своїми партійними організаціями та перед вищестоящими органами;
в) строгу партійну дисципліну та підпорядкування меншості більшості;
г) безумовну обов’язковість рішень вищих органів для нижчих» [34].
Ми не станемо зараз, за причиною цілком достатньої ясності питання, спеціально та докладно розбирати цей принцип по пунктах. Лише зауважимо, що формально демократичними тут можна було б вважати тільки три його положення: виборність керівництва партійних органів, звітність їх перед своїми організаціями, а також підпорядкування меншості членів організації їх більшості. Якби не той факт, що вони, починаючи ще з ленінських часів, систематично збочувались комітетським керівництвом партії. Адже широко відомо всім, що демократичний принцип виборності керівних органів у КПРС по-справжньому ніколи не застосовувався. Фактично, в ній завжди існувала ленінська практика кооптаці «кращіх товарищів» до виборних органів «знизу догори» — від найнижчих первинних парторганізацій та груп до ЦК та Політбюро ЦК КПРС. Як правило, й т.зв. «вибори» завжди обмежувались лише pro forma та post factum затвердженням зборами (пленумом, конференцією, з'їздом) нижчестоящої парторганізації вже готового рішення кадрового питання, яке було заздалегідь узгоджене та прийняте відповідним вищестоящим комітетом — «вищестоящою інстанцією». Що ж стосується іншого положення — звітності, то вона теж завжди була по відношенню до «своїх організацій» тільки чисто формальною та ритуальною процедурою, що існувала для надання партії офіційного демократичного «обличчя». Ну і звичайно ж, також загально відомо, що в КПРС завжди реально правила не більшість її рядових членів або колективні партійні органи, а якраз навпаки — «професійно-керівна» комітетська меншість на чолі з першими секретарями, про що вже згадувалась вище.
Стосовно ж всіх інших принципових положень, як то: строга партійна дісципліна, звітність нижчестоящих органів перед вищестоящими, безумовна обов’язковість рішень останніх органів для «нижчих», — то, навіть формально, вони являються не демократичними, а жорстко централістичними, авторитарними положеннями. До речі, них, на відміну від перших положень, завжди неухильно дотримувались на практиці, а от їх порушники дуже строго наказувались керівництвом партії.
Також вважаємо за необхідне спеціально звернути увагу на те, що основним змістом всякої управлінської діяльності (у тому числі й самоуправління) є прийняття таких важливих рішень, які підлягають виконанню. Так от, зауважимо, що якраз навкруги функції прийняття важливих рішень, яка у партії та країні завжди була de-facto монополізованою вузьким колом професійного парткомітетського керівництва, якраз і формуються всі положення того принципу, що розглядається нами.
Значно пізніше, вже на почаку періоду другої «відлиги» та «перебудови» у СРСР, черговий ХХVII з'їзд партії спеціально доповнив формулювання принципу демократичного централізму ще одним пунктом:
«д) колективність у роботі всіх організацій та керівних органів партії та особисту відповідальність кожного комуніста за виконання своїх обов'язків та партійних доручень» [35].
По суті, внесення у партійний Статут цього останнього положення було непрямим визнанням тодішнім радянським керівництвом об'єктивного факту: до 1986 року, коли проходив з'їзд, ані у середині самої партії, ані у цілій величезній країні, де вона безроздільно панувала на протязі попередніх 70 років, справжньої демократії ніколи не було та немає.
Новий Генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов говорив на з'їзді про необхідність широкої демократизації партії та суспільства, про насущну потребу розвитку соціалістичного самоуправління народу, про «подальше поглиблення» демократичних засад в управлінні, про ефективне використання всіх форм безпосередньої демократії, про пряму участь народних мас у виробці, прийнятті й виконанні важливих державних та інших рішень, розширення гласності та інше. Але закономірно виникає запитання: чому в країні «найпрогресивнішого та гуманнішого суспільного устрою», а також «соціалістичної демократії, що перемогла», як постійно на протязі багатьох років твердила офіційна радянська пропаганда, вищому партійному керівникові прийшлось привселюдно заявляти про невідкладну необхідність проведення найрадикальніших та докорінних демократичих перетворень?
Ясна відповідь на це питання містилась у самій Звітній доповіді Горбачова на з'їзді. Починається все з досить прозорого натяка на те, що «в соціалістичному суспільстві, особливо у сучасних умовах, управління не може бути привілеєм вузького кола професіоналів» [36]. Далі — більше. Торкаючись питання діяльності виконкомів Рад, Горбачов. немовби узагальнюючи, каже: «ніякий апарат, якщо навіть його працівники будуть семи пядей у лобі, нічого не доб'ється, якщо у нього немає опори на зацікавлену підтримку та участь трудящих в управлінні. Час пред'являє все більш строгі та жорсткі вимоги до рівня роботи апарату. А вад тут чимало, часто приходиться зіштовхуватись з відомчистю та місництвом, безвідповідальністю, бюрократизмом, по казенному байдужим відношенням до людей...» [37].
Як слідувало з доповіді, державний виконавчий апарат виявився непідконтрольним та безвідповідальним по відношенню до громадян, виборним радянським органам, суспільним організаціям. Громадяни в СРСР, фактично, не мають реальної можливості активно впливати на виробку управлінських рішень, перевіряти їх виконання, одержувати необхідну інформацію про діяльність апарату. У роботі практично всіх органів управління відсутні відкритість та гласність.
«Неможна не бачити, — говорив далі Горбачов, — що працівники апарату, які довго не замінюються, нерідко втрачають смак до нового, відгороджуються від людей ними ж створеними інструкціями, а іноді гальмують і роботу виборних органів» [38]. Далі він відзначає, що всі суспільні організації в СРСР також намагаються діяти насамперед силами штатного апарату, по-бюрократичному, слабо спираючись на маси. «Іншими словами, народна, творча, самодіяльна природа суспільних організацій реалізується не повністю (або ж повністью не реалізуєтся? — О.Б.)» [39].
Переходячи до розгляду проблем внутрішнього партійного життя, Горбачов відзначає, що у роботі багатьох організацій КПРС «не відчувається самокритичного аналізу, мають місце прихильність до старого, відсутність почуття часу, тяга до заорганізованості, звичка говорити обтічно, острах розкрити істинний стан справ» [40]. У партії порушується принцип колективності, роль колегіальних органів стала приниженою, спільна виробка рішень підміняється одноосібними розпорядженнями. Деформується вся партійна діяльність. Створюється обстановка благодушності, вседозволу та безкарності, що веде до найсерьозніших наслідків. На місцях та у центрі з'явилось чимало працівників, котрі переслідують людей за критику. У честі «опинились особи, для яких єдиним принципом стали безпринципність, власне благополуччя та кар’єрні міркування». Отримали розповсюдження підлабузництво, нестримне вихваляння старших по чину. Керівні працівники [систематично] займаються зловживаннями. Розповсюдились різного роду махінації, крадіжки, хабарництво, грубо порушується законність...
Така була намальована Горбачовим об’єктивна картина загального стану справ у партії та країні, що склалася на початок 1986 року завдяки діяльності професійного комітетського керівництва КПРС. «Партія, —говорив Горбачов на з'їзді, — здійснює політичне керівництво, визначає генеральну перспективу розвитку. Вона формулює головні завдання у соціально-економічній та духовній сферах життя, займається добором та розстановкою кадрів, загальним контролем» [41]. Отже, саме партія (насамперед, у особі її апарату «професійних управлінців»), маючи в руках реальну та абсолютну владу, якраз і визначала ту особливу нездорову системну якість всієї радянської соціальної системи, що розповсюджувалась також, подібно до метастазів, й на всі країни «соціалістичного табору», та навіть ще далі.
Горбачов у доповіді ще раз спеціально повертається до проблеми бюрократизму «Сьогодні бюрократизм, — каже він, — серьозна перешкода на шляху вирішення головного нашого завдання — прискорення соціально-економічного розвитку країни та пов'язаною з нею корінною перебудовою механізму господарювання. Це питання не може не хвилювати, воно вимагає висновків. Тут важливо мати на увазі, що бюрократичні збочення проявляються найсильніше там, де відсутні деловитость, гласність, контроль знизу, де занижена відповідальність за доручену справу» [42].
Слід сказати, що Горбачов був далеко не першим з вищих радянських керівників, хто говорив про ті негативні системні процеси, що відбувались у партії та країні. І особливо про бюрократизацію системи управління. Як відомо, й сам Ленін, будучи винахідником свого бюрократичного централізму, вже «на світанку» радянської доби почав досить багато уваги приділяти проблемі боротьби з наростанням процесу бюрократизації  партійного і державного апарату. Причому, він одним з перших помітив існування певного прямого зв’язку між процесами бюрократизації і централізації. Так, зокрема, у 1921 р. він констатував, що «центральний апарат у нас за три з половиною роки настільки вже склався, що встиг набути відомої шкідливої косності; ми його не можемо значно й швидко покращити, ми не відаємо, як це зробити... На місцях у нас, в цілому, справа стоїть краще,... ніж у центрі, та це й зрозуміло, бо ж зло бюрократизму, природно, концентрується в центрі...» [43]. Й там само: «Допомога... для успішної боротьби з бюрократизмом, для подолання шкідливої косності повинна йти з місць, з низів...».  Отож, справедливості заради, треба визнати, що у своїх останніх творах Ленін досить вірно визначив природу цього дуже шкідливого соціального захворювання та навіть прописав правильні ліки від нього, побачивши їх у жорсткому народному контролі за офіційною владою та у залученні широких верств трудящих до управління державними справами. Це — у теорії. Але ж от щось реально заподіяти для того, щоб припинити стрімку бюрократизацію радянського управлінського апарату (існування та розповсюдження якої було зумовлене, за власним виразом Леніна, «тягарем загальних умов», що склалися), він теж тоді так нічого й не зміг.
Дуже багато уваги боротьбі з бюрократизмом та іншими негативними явищами у партійному і державному апараті (правда, вельми специфічними, суто більшовицькими методами) приділяв і вірний послідовник Леніна, «рідний Батько й великий Вождь усіх радянських народів» (та, особливо, класу партійно-державної номенклатури) — І.В.Сталін. «Бюрократизм та канцелярщина апаратів управління; — казав він, виступаючи 26 січня 1934 р. зі Звітною доповіддю ЦК на сумнозвісному XVII з'їзді ВКП(б), — балачки про «керівництво взагалі» замість живого та конкретного керівництва; функціональна побудова організацій та відсутність особистої відповідальності; обезличка у роботі та зрівнялівка у системі зарплати; відсутність систематичної перевірки виконання; боязнь самокритики, — ось де джерела наших труднощів» [44].
Навіть благодушний попередник Горбачова на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І.Брежнєв, виступаючи зі Звітною доповіддю на попередньому ХХVI з'їзді партії, змушений був хоча й доволі поверхово, але ж таки негативно відізватись про «відомчі та бюрократичні барьери, що перешкоджають вирішенню завдань» [45].
Отже, постає питання: «Чому?». Чому, не дивлячись на фіксацію бюрократизації апарату та супутніх їй явищ, а також на безперервні спроби з ними боротись (іноді навіть вкрай жорстокими заходами), вищому партійно-державному керівництву практично ніколи за всі роки існування СССР так і не вдавалося не тільки їх ліквідувати, але й хочаб істотно обмежити?
Ми вважаємо, що відповідь на це питання досить проста. Саме тому, що практично всі радянські керівники, починаючи з Леніна та закінчуючи Горбачовим, боролися не з істинними причинами цих явищ, а з  видимими їх наслідками. Та чи могло тоді бути інакше? Адже дійсною, глибинною причиною розквіту у партії та державі бюрократизму, канцелярщини, комчванства, місництва, хабарництва, лихоїмства і т.п., — був буквально обожнюваний ними демократичний централізм, як основоположний принцип та спосіб функціонування радянської партійно-державної системи. Являючись основною якістю системи, він був її центральним стрижнем, справжнім становим хребтом, на якому вся вона с самого початку будувалась та трималась. Безроздільне панування принципу централізму у партійному та державному житті СРСР якраз і створювало той суцільний та унікальний комплекс базових політичних, соціальних, економічних, духовно-культурних та інших умов, які сприяли постійній регенерації основної якості цієї системи, а також всіх вищеперелічуваних негативних явищ.
Окрім того, слідує сказати, що принцип демократичного централізму був для керівництва КПРС сакраментальним та недоторканим ще й тому, що він служив своєрідним ідейно-філософським фундаментом для розробленого на його основі положення про «керівну та спрямовуючу» роль КПРС. Також ним намагались науково-теоретично обгрунтувати «об’єктивну» необхідність існування у суспільстві та «природное» право на абсолютну владу «партії». А по суті — радянського панівного класу «професійних керівників», партійно-державної номенклатури.
«Органи та керівники, — cтверджували офіційні теоретики наукового комунізму, — які покликані (чи не Богом? — О.Б.) здійснювати управління економічними, соціальними та духовними процесами, спираються у своїй діяльності на загальні принципи наукового управління комуністичним суспільством. Найпершим та головним з них є принцип демократичного централізму. Єдність та цілісність соціалістичного суспільства, можливість та необхідність свідомого, цілеспрямованого управління соціалістичним господарством... передбачає зразкове, на науковій основі організоване управління окремими ланками суспільної системи, суспільного виробництва — окремими районами, підприємствами й т.ін. Тут — на фабриках і заводах, у колгоспах і радгоспах — створюються необхідні засоби до життя [номенклатури!]... Демократичний централізм, як основний принцип управління... витікає з самої сутності, з об'єктивної природи соціалізму» [46].
Далі автори, що цитуються нами, явно відстоюючи специфічні класові інтереси та посилаючись при цьому на Леніна, починають дуже принципово та наступально викривати нападки різного роду анархістів, анархо-синдикалістів й інших ревізіоністів на його демократичний централізм. Вони, зокрема, пишуть: «Під брехливим прапором захисту самостійності, свободи (!) вони виступали проти централізованого управління та планового ведення народного господарства, боролись за повну автономність місцевих державних та господарчих органів, за їх незалежність від центру та тим самим пpагнули відкинути суспільство далеко назад — до цехового устрою, феодальної роздрібленості та замкненості» [47].
Називаючи централізоване планове керівництво «необхідним атрибутом соціалізму», його «найбільшим достоїнством», що стало «насущним велінням часу», ці автори cтверджують, що буцімто природа соціалістичного суспільства така, що вона дозволяє та вимагає управляти не тільки економікою (де, як ми вже знаємо, «створюються необхідні засоби до життя»), але й всіма іншими сферами суспільного буття. «Управління суспільними процесами, — пишуть вони, — передбачає наявність не тільки об'єкта (суспільства або його окремих ланок), але й суб'єкта управління — того особливого органу, центру, який об'єднує всі ланки керованої системи, узгоджує їх функції, коректує їх залежно від змінення зовнішньої та внутрішньої обстановки» [48].
Але хто ж, питається, являться цим «особливим органом та центром управління»? «Партія є центром, стрижнем системи управління соціалістичним суспільством», — уточнюють теоретики. «Й це невипадково, — додають вони. — Соціалізм — класове (тобто антагоністичне! — О.Б.) суспільство, і управління при соціалізмі з необхідністю придбуває політичний, класовий (тобто експлуататорський та паразитичний! — О.Б.) характер» [49]. Ну що ж, тут, як говориться, ясніше не скажеш...
Очевидно, ці теоретики вельми захопились виконанням відповідального соціального замовлення. Особливо, коли намагались за будь-що «науково» довести та «творчо» обгрунтувати «объєктивну» необхідність всевладдя у радянському суспільстві панівного класу «професійних керуючих», який (напевне, із дуже великої скромності) приховувався під знеособленими іменами «партія» та держава». Тому вони, мабуть, й самі не помітили, як все далі відходили від фундаментальних основ оригінального марксистсько-ленінского вчення про комунізм та державу. Як, втім, і від теоретичних положень власної ж «Програми КПРС».
Так, вони пишуть: «Головний напрямок розвитку політичної організації радянського суспільства — подальше удосконалення соціалістичної [тобто класової!] демократії, що сполучається із зміцненням соціалістичної [тобто класової!] держави... Розвиток демократії здійснюється у межах соціалістичної державності, передбачає зміцнення та розвиток соціалістичної держави» [50]. І ось це cтверджувалось у системі партійної освіти саме в той час, коли один з основних офіційних документів партії, «Программа КПРС», проголошував: «Комунізм — це безкласовий суспільний лад... високоорганізоване суспільство вільних та свідомих трудівників, у якому ствердиться суспільне самоуправління... комунізм покінчить з поділенням суспільства на класи та соціальні верстви... [котре] вело до експлуатації людини людиною, класової боротьби та антагонізму...» [51]. Та далі: «Соціалістична держава вступила у новий період свого розвитку. Почався процес переростання держави у всенародну організацію трудящих» [52].
Отже, якщо слідувати «залізній» логіці оцих теоретиків, то виходить, що, по мірі просування радянського суспільства до комунізму, класова держава повинна зовсім не «відмирати» та «переростати», як раніше вчили класики марксизму-ленінізму та cтверджувала «Програма КПРС», а навпаки — зміцнюватись і розвиватись. Та, відповідно до цього, постійно повинна була зростати керівна роль «партії» та «держави». Тобто, повинна була зміцнюватись та розвиватись тотальна влада над «об’єктом» («суспільством та його окремими ланками») «суб’єкта» — жорстко централізованого партійно-державного апарату управління, класу «номенклатури». До речі, практичну реалізацію саме цього теоретичного положення ми якраз і маємо тепер в Україні!..
З приводу того, що тільки-но було сказане вище, хочему зацитувати М.С.Восленського, який дуже слушно зауважує, що «шлях до відмирання держави може йти лише через послаблення, а не укріплення держави, шлях до ліквідації армії, поліції і бюрократії не може пролягати через їхнє зростання та посилення» [53]. Отож, Восленський робить такий свій висновок:
«Суспільство реального соціалізму цілком реально, і воно дійсно докорінно відмінне від капіталістичного суспільства. Але це не те суспільство, появу якого пророкували Маркс і Енгельс. Це інше суспільство.
Номенклатура усвідомила, що воно інше. Вона лише намагається сховати цей факт. С такою метою вона продовжує роздувати теорію «першої фази комунізму». Оскільки цю «фазу» основоположники не охарактеризували, а лише пом’янули, можна видавати за неї рішуче все, що не являється ані капіталізмом, ані комунізмом. Під псевдонимом «першої фази комунізму» і фігурує нині антагоністичне і експлуататорське суспільство реального соціалізму, яке не має нічого спільного з пророцтвами Маркса» [54].
У цьому солідному і вельми цікавому монографічному дослідженні М.С.Восленського, при бажанні, можна знайти майже все про номенклатуру, як пануючий та експлуататорський клас СРСР. Про його природу, процес становлення, структуру, специфічну ідеологію, способи функціонування, характерні ознаки та особливості. Ми впевнені, що після вдумливого ознайомлення саме з цим твором, у багатьох наших співгромадян (котрі звикли за останні роки поверхово ділити наше суспільство на «ліву» й «праву» частини) ширше б відкрилися очі. І ось тоді вони змогли би побачити й усвідомити істину: насправді наше суспільство ділиться не на «комуністів» і «демократів», а за моральною ознакою. Або ж, на людей моральних (які складають більшість) і аморальних (яких меншість). І от саме ця остання меншість переважно й належить до т. зв. «номенклатури». Тобто до того експлуататорського класу вищої державної бюрократії, котра, як справжній хамелеон, ніколи в реальності не була і не являється ані «червоною», ані «жовто-блакитною». Вона була і залишається саме тією соціальною групою, яка, нахабно паразитуючи і на тих, і на других, разом узятих, та ще й, мабуть, на якихось третіх чи четвертих, — завжди лише щось очолює та чимось керує. Несправедливо отримуючи саме від цього дуже значну власну користь. У вигляді своєї долі державної влади,  власності, всіляких пільг і нагород...
Отож, як і Восленський, ми також вважаємо, що номенклатура поступово утворилась та організаційно оформилась у особливий соціальний клас СРСР якраз на основі тієї самої групи професійних революционерів-керівників, яка спочатку була ядром ленінскої партії. Cаме у цієї таємної та корпоративно-замкненої мафіозної групи пізніша номенклатура запозичила всі основні принципи її організації та методи діяльності: централізм, бюрократизм, ієрархізм, конспіративність, кооптацію замість виборності, строгу дисципліну та безумовну ретельність у взаємовідносинах з вищестоящими інстанціями та багато іншого. Також у спадщину дістались їй мафіозні менталітет, психологія та вельми оригінальна мораль більшовиків-прагматиків. Остання, зауважимо, виправдовувала всякі аморальні наміри й вчинки, будь-які підступність, брехню та насильство по відношенню до різного роду «чужих» (навіть до колишніх своїх товаришів), якщо тільки вони були корисні для «партійної мафії» та приносили їй бажані практичні результати.
У завдання нашої роботи не входить докладний розгляд феномену радянської номенклатури. Проте, напевне, було би неправильним з нашого боку проігнорувати наявність самого тісного зв'язку між нею та принципом демократичного централізму. Хоча б тому, що ленінський партійний (а потім вже і державний) централізм, разом з конспіративністю та дисципліною, якраз породив та сформував цей клас «професійних керівників». Він же визначив й основну системну якість цього класу та всіляко сприяв його становленню. А потім централізм — приблизно так само, як колись біблійні біси зробили зі стадом свиней [55] — використовував номенклатуру в якості свого фізичного носія, робочого тіла та рушійної сили. Адже cаме за посередництвом і сприянням номенклатури він, як соціально-системний феномен, мав можливість існувати та самовідтворювати себе у нашому суспільстві на протязі багатьох років...
Отже, ми cтверджуємо, що cаме ленінський демократичний централізм, як основна базова причина, з'явився істинним «могильщиком» КПРС та СРСР. Перш за все тому, що радянська центрократична система управління та організації суспільства до середини 80-х років вже практично повністю вичерпала всякі можливості свого функціонування та розвитку в межах старої системної якості. Більше того. Cаме централізм завжди робив всю цю партійно-державну систему вкрай консервативною, громіздкою, неефективною і нежиттєздатною. Особливо це виявлялось у перманентній нездатності даної системи забезпечувати якісне виконання поставлених перед нею цілей та завдань у найкоротші стрки та при найменших витратах матеріальних ресурсів і людської життєвої енергії. Навіть якщо якісь із цілей, які були поставлені «партією» та «урядом», нарешті й досягались — як, наприклад, перемога СРСР у Вітчизняній війні з гітлерівською Германією 1941-1945 рр., — це ніколи не обходилось без величезних та, об'єктивно, нічим не виправданих зусиль, злидней, втрат та жертв. Перш за все, звичайно ж, з боку пересічних «гвинтиків» радянської системи — Радянського народу. Проте, заслуги та дивіденди всіх великих перемог та досягнень народу завжди приписувались «мудрому центральному керівництву» — «партії» та «уряду», а також особисто «найцентральнішій» керівній особі...
Слідує додати, що cаме ефективність, котра розуміється ще як можливість отримувати від системи більше, ніж у неї вкладено, її рентабельність, здатність задовольняти різноманітні інтереси та потреби, — для кожної людини є основним об'єктивним критерієм оцінки характеру та властивостей будь-якої соціальної системи, якості її функціонування, її корисності та потрібності персонально для нього. Люди завжди вступають до будь-яких спілок, тобто створюють різні соціальні системи, якраз з надією на їх майбутнє ефективне функціонування, на вирішення з їх допомогою своїх власних проблем, на одержання конкретних позитивних результатів. І це — одна з закономірностей соціальної природи. Тому цілком очевидно, що неефективні, нерезультативні та шкідливі системи об'єктивно нікому не потрібні. От cаме тому вони ледь-ледь животіють, втрачають свої компоненти, розпадаються, гинуть, трансформуються у інші системи. Це стосується абсолютно всіх соціальних систем, складовим елементом яких є кожний з нас: сім'ї, фабрики, партії, держави, etc. [56].
Так от, радянська центрократична система завжди насамперед і у максимальній мірі задовільняла лише різноманітні інтереси та потреби свого московського Центра. Тоді, як інтереси та потреби всякої «періферії» — байдужо, чи то всього загалом Радянського народу, чи ио національних республік або ж якоїсь конкретної пересічної людини (такого собі «дяді Васі», як це було прийнято говорити в СРСР) — ігнорувались та ущімлялись. «Раньше думай о Родине, а потом о себе!» — наполегливо закликала, звертаючись до кожної радянської людини, відома пропагандистська сентенція. От тільки сама ця «Родина» (у особі «Центра», «Москви», «Партії» та «Правительства») постійно відмовляла переважній більшості громадян СРСР у взаємності й насамперед завжди думала тільки про себе, таку дорогу й кохану...
Можна напевне cтверджувати, що «Центр» (або ж «Москва») завжди жив за рахунок «періферії», експлуатуючи, грабуючи та пригнічиючи її у всіх відношеннях: політичних, економічних, соціальних, культурних та інших. Ось тому централістична організація КПРС-СРСР на системно-якісному рівні створювала найсприятливіші умови для безперервної регенерації та накопичення у системі величезної маси взаємозумовлених антагоністичних суперечностей та конфліктів. Вони, головим чином, розподілялись по осі протистояння «центр — періферія». Розв’язати ж весь цей клубок суперечностей радянська партоцентрична система внутрішньо була не в змозі cаме в силу своєї централістичної природи та характерних властивостей. За тією ж причиною вона й сама виявилась практично нездатною до свого прогресивного самореформування. І навіть тоді, коли від цього вже прямо залежало її збереження та подальше існування. Тому, що ця централізована система принципово не допускала ані справжньої своєї демократизації, ані дійсної автономізації та лібералізації всього комлексу відносин «Центра» з «періферією».
Ще раз нагадаємо, що КПРС, яка служила стрижнем всієї радянської партійно-державної системи, з самого початку була призначена якраз для насильницького захоплення та утримання державної влади шляхом встановлення власної диктатури в Росії кланом «професійних керівників боротьбою пролетаріата» — більшовиками. Cаме у цьому — тобто революційному насильстві та диктатурі — полягали характер, провідна мета та основна функція партії, як соціального інструменту «нового типу». Дійсно являючись справжнім «бойовим загоном» та «авангардом» (ось тут радянська пропаганда зовсім не брехала), партія і по формі свого устрою, і по суті своїй якраз більше за все нагадувала військовий духовно-політичний союз — дещо на зразок середньовічнового лицарського ордену. Отже, як і орден хрестоносців (і, до речі, як і гітлерівський військово-духовний орден «СС»), ця організація спеціально була призначена для насильницької боротьби та ведення бойових дій з усіма «невірними». Cаме в силу цього свого характеру КПРС, як і всяка інша регулярна армія, могла нормально існувати та повноцінно функціонувати тільки при наявності бойової обстановки. У звичайних же мирних умовах вона просто була не потрібна. У всякому разі, в тому жорстко централізованому вигляді, в якому вона проіснувала до 1991 року. Ось чому партія, — а разом з нею і вся наша країна, яку КПРС за роки свого панування також постаралася перетворити на справжній військовий табір, що безперервно перебуває під ворожою осадою, — практично весь час не просто жила, а постійно боролась. Насамперед, звичайно ж, боролась вона проти різного роду чужинців: російського самодержавства, поміщиків та капіталістів, меншовиків та есерів, Тимчасового уряду та білогвардійців, класу кулацтва та «шкідників», «лівих» і «правих» уклоністів, німецьких фашистів і японських мілітаристів, українських та інших націоналістів, американських імперіалістів і китайських «ревізіоністів»... Також, постійно вона боролась і «за»: індустриализацию і колективізацію, врожаї і освоєння цілини, трудові рекорди та плани п’ятирічок, підкорення сибірських річок та космосу, побудову комунізму та дружбу між народами, демократію та прогрес, за мир в усьому світі й таке інше. Якщо ж ця партія (багатьма мільйонами рук та життів своїх «гвинтиків») когось або щось перемагала, — тоді вона обов'язково ожразу ж шукала та знаходила нового зовнішнього ворога, внутрішнього «шкідника» або чергові «об’єктивні труднощі», з якими знову належало боротись. Зрозуміло, що боротись належало безпосередньо рядовим партійцям та Радянському народу. Але, звичайно ж, як і завжди, під її дуже мудрим керівництвом...
Отже, ця партія з самого початку була замислена та спроектована Леніним для великих епохальних битв і перемог, тобто з цілком свідомим розрахунком на її функціонування у екстремальних умовах та бойовій обстановці. Як у всякої іншої воєнізованої та жорстко централізованої організації, ці умови були для неї природним життєвим середовищем та способом існування. Ось чому тоді, коли таких умов не було, партія, уподобнюючись до сумуючого за запахом пороху «солдата удачі», їх спеціально шукала або створювала сама. Хочаб для того, щоб самій постійно знаходитись «у формі». Не кажучи вже про те, що таким чином вирішувалось важливе завдання відвернення уваги народу від дійсних причин його злиденного життя та рабської праці на користь «партії» та «держави» ...
Радянська партоцентрична система завжди намагалась самозберегтись у своїй основній системній якості — централістичній. Тому вона ніколи внутрішньо не сприймала аніяких спроб її по-справжньому оновити й демократизувати. Мало того. Вона активно протидіяла практичному проведенню навіть отих незначних і половинчастих демократичних змін, які диктувались об’єктивними вимогами часу і щирою турботою про придання усій цій системі ще більшої життєздатності. Мова іде навіть і про ті зміни, що дійсно були корисними для неї ж самої, проте якимось чином загрожували суттєвим зміненням її внутрішньої централістичної природи. Так було, наприклад, у часи правління Н.С.Хрущова [57]. Те ж саме, фактично, сталось і в період «перебудови» М.С.Горбачова. У жорстко централізованій системі КПРС-СССР існувала своя «надсистемна» логіка та діяли свої «надсистемні» закони. Вони категорично не припускали якихось суттєвих змін у встановлених порядках, і їм завжди зобов'язані були підкорятися всі компоненти цієї системи. Й навіть найвище партійне керівництво [58].
Як вже відзначалось, у принципі демократичного централізму для партії, як системи, завжди було важливим не перше, а друге його положення. Не демократизм, а саме централізм — точніше, бюрократично-державний антидемократизм — був її справжнім керівним організаційним принципом та базовою системною якістю. Ось чому відмовитись від другого положення цього принципу на користь першого партія органічно була нездатна. Адже це, об'єктивно, означало для партії втрату власної системної якості. А це було для неї все одне, що вмерти. Насправді демократизована радянська партійно-державна система вже не була би колишньою центрократичною системою. Отже, у цьому випадку вона переставала бути сама собою. Це була би вже якісно інша система! Але ж cаме цього вона — у силу внутрішньо властивих для будь-якої природної системи прагнень «завжди залишатись особливою, окремою істотою» та «підтримувати характерну форму або темперамент даної особливої істоти» [59] — сама допустити аж ніяк не могла. Ось тому, з причини своєї внутрішньої консервативної прихильності до принципу бюрократично-державного централізму, з-за небажання й органічної нездатності самостійно перебудовуватись та модернізуватись згідно до об'єктивних велінь нового часу (як, втім, і в силу дії цілого комплексу інших, але менш значимих для нас у даному випадку внутрішніх та зовнішніх причин), — вона й загинула.
Але загинула вона лише у колишній формі КПРС-СРСР. Та лише для того, щоб самозберегтися та продовжувати своє існування у старій, історично регресивній та деградуючій, централістичній системній якості. Правда, тепер вже у нібито новому й більш роздрібленому вигляді — т.зв. «багатопартійності», а також у формі «нових-старих» центрократично-авторитарних правлячих режимів т.зв. «незалежних національних держав», які утворились з системних осколків бувшого СРСР— його колишніх союзних республік

 

 

Про антицентричну революцію в СРСР, її основне історичне завдання та системний смисл

 

Можна, звичайно, з різною мірою глибини й достовірності, а також з різних ідейно-політичних позицій оцінювати події кін. 80-х – поч. 90-х років, котрі у своєму комплексі призвели до розпаду однієї з наймогутніших імперій у людської історії — Радянського Союзу. Всяке наукове дослідження, яким би повним та вичерпним воно не було, як відомо, ніколи не може охопити абсолютно всі сторони та зв'язки об'єкта, явища або процесу, що досліджуються. Не є вільним воно й від певної долі суб’єктивізму й деякої обмеженості. На превеликий жаль, такими є характерні особливості наших людських розумових здібностей та пізнавальних можливостей, що ним природою покладені певні межі. Проте, іноді ми все ж таки виявляємо здатність виділити й не без долі певної достовірності проаналізувати cаме ті сторони і аспекти якогось феномена, які на даний момент здаються нам найбільш істотними та важливими, та аналіз яких понад усе відповідає поставленим нами дослідницьким завданням.
Отже, саме враховуючи ту обставину, що наше дослідження все ж таки має скоріше загальний та оглядовий характер, сконцентрируємо тепер нашу увагу на слідуючих моментах: а) на «антицентричному» характері й такій самій спрямованості останньої демократичної революції в СРСР; б) на її основному історичному завданні; в) на її системному смислі.
Наше твердження про переважно антицентричний характер цієї соціально-демократичної революції засновується, перш за все, на аналізі історичних фактів та поетапного розвитку революційного процесу, починаючи приблизно з квітня 1985 року. Отож, основне системне протиріччя СРСР, як держави, полягало саме у його експлуататорській природі, централістично-бюрократичному організаційному устрої та в характерному для нього специфічному способі взаємодії компонентів, при якому у даної соціальній системі практично були відсутні справжні демократія, свобода, рівноправ'я, справедливість. Головим чином, cаме це перманентно послаблювало та руйнувало радянську суспільну систему з середини, роблячи її все більш слабкою, неефективною і нежиттєздатною. Адже через це на всіх рівнях її системної організації постійно виникала ціла маса внутрішніх об’єктивних і суб’єктивних протиріч, конфліктів, всіляких центробіжних тенденцій і відцентрових процесів, котрі дуже повільно, але невпинно накопичувались, поширювались і посилювались. А кількість, як відоме, завжди колись переходить у якість. Звернемо й увагу на те, що офіційна радянська пропаганда вербально завжди наголошувала на протилежному. На тому, що якраз в СРСР та країнах «соціалістичного табору» саме оці принципи, на відміну від Заходу, реально втілені у життя, і що ніякої основи для соціальних антагонізмів у Союзі не існує й взагалі не може існувати. Ця очевидна розбіжність між радянськими вербальністю й дійсністю також негативно впливала на стан людської свідомості, з плином часу ще більше підсилюючи загальні «антисистемно-протицентричні» (тобто антипартійні, антидержавні, «антимосковські», etc.) свідомі й підсвідомі настрої у переважного числа населення СРСР .
«У середині 80-х рр., — пише історик О.Д.Бойко, — дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження існуючих в СРСР порядків, що висувало на перший план необхідність реформ в усіх сферах суспільного життя. Розпочатий у цей час процес оновлення одержав назву «перебудови»... Оновлення суспільства починалось як типова революція «згори» — у квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС новим радянським керівництвом на чолі з М.Горбачовим було висунуто стратегічну мету: курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Ключовими елементами цього курсу було визначено: науково-технічний прогрес; технічне переозброєння машинобудування; активізацію «людского фактора». Комплекс перетворень стосувався перш за все економіки, і його cуть полягала в удосконаленні реально існуючих процесів, у виправленні окремих деформацій... Поступово до горбачовського керівництва приходило розуміння того, що економічні реформи «не підуть», якщо паралельно не будуть проведені бодай обмежені реформи політичні, якщо не спаде соціальна напруга у суспільстві. Cаме тому на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому [II-му] етапові перебудови, заговорили про консерватизм, гальмування реформ, і на перший план було висунуто вже не «прискорення», а завдання демократизації суспільного життя» [60].
Отже, як бачимо, тодішнім радянським керівництвом на чолі з М.С.Горбачовим демократизація, в принципі, цілком вірно була визначена як головне історичне завдання та магістральний напрямок подальшого розвитку суспільства. «На вказаному етапі перебудови, — продовжує далі Бойко, — відбулися два корінних зрушення. По-перше, у верхніх ешелонах влади була в загальних рисах зформульована, узгоджена, а згодом і обнародувана стратегічна тріада перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа (червневий (1987 р) Пленум ЦК КПРС); демократизація всієї політичної структури. По-друге, cаме у цей час активно формується соціальна база перебудови. Одна за однією виникають, зміцнюються та придбувають авторитет у суспільстві неформальні організації... поява масового демократичного руху, що швидко самоорганізувався, надала сил перебудові та підштовхнула процес самовизначення та консолідації у рядах як прихильників радикальних змін, так і їх противників» [61].
Той же автор відзначає, що «XIX Всесоюзна конференція КПРС (червень-липень 1988 р) стала своєрідним рубежем, до якого імпульсів перебудови йшли переважно «згори», а після нього — «знизу». На конференції вперше за роки радянської влади було поставлене питання про необхідність глибокого реформування політичної системи» [62].
Природно, що початий «згори» революційний процес демократизації — політичної, економічної, культурної та іншої — передбачав цілеспрямоване та свідоме проведення цілого комплексу дуже важливих заходів по корінній демократичній трансформації радянського суспільства. Мабуть, самим головним з них, об'єктивно, була його радикальна, дуже значна та глибока демократична децентралізація. І, насамперед, децентралізація — як процес звільнення суспільства з-під гніту тоталітарної, жорстко централізованої, командно-адміністративної системи.
Отже, комплексне демократичне звільнення суспільства та всіх його складників, надання їм через це більшого динамізму та функціональної ефективності, підвищення їх адаптаційних можливостей і життєздатності, — було якраз головним системним смислом, а також провідною революційної метою, прагнення до якої тоді майже на підсвідомому рівні рухало багатьма.
Проте, до прискореного та об'ємного здійснення cаме такої радикальної демократичної децентралізації радянське керівництво, очолюване Горбачовим, виявилось внутрішньо неготовим. Але ще більш неготовою до цього внутрішньо виявилась партія. Особливо це слідує віднести до «широких верств» її номенклатури — республиканського та місцевого керівництва, яке, переслідуючи свої власні класові інтереси, зайняло дуже жорсткі консервативно-оборонні позиції. Вимушено виступаючи за «перебудову» на словах, воно на ділі стало протидіяти процесам демократизації, децентралізації та проведенню половинчастих і непослідовних горбачовських реформ. Навіть і тих, які, хоча й дещо обмежували права та можливості самої номенклатури, але істотно не зачіпали основ старої командно-адміністративної системи. Як наслідок, номенклатура все більше й більше почала «випадати» з процесу «перебудови», а КПРС в цілому — не встигати за ходом подій. Її старий бюрократичний апарат не зміг проявити ані потрібної гнучкості, ані належної здатності адаптуватись до нової історичної реальності. Його стійкий консерватизм у думках та діях серйозно дестабілізував ситуацію та суттєво погіршував стан справ у всьому СРСР.
«У цей час у республіці, — пише Бойко, — активно йшов процес утворення організацій, що мали загальнодемократичний характер, —Народна Спілка Сприяння Перебудові (НССП), «Меморіал» та ін., які своїми діями завойовують усе більший авторитет у народі... Таким чином, характерної рисою цього [III-го] періоду стала чітко виражена тенденція зміщення центру рушійних сил перебудови від центральної влади на місця, від ліберально настроєної бюрократії до масових рухів» [63].
IV етап демократичної революції, початок якого відноситься до тpавня-червня 1989 р, характеризувався поглибленням процесів «перебудови», подальшого розмежування та консолідації полярних політичних сил у суспільстві. Він був пов'язаний з роботою I-го З'їзду Рад СРСР. Cаме у це час, завдяки поглибленню політичного плюралізму, у республіках набирає силу процес інтенсивного формування народних фронтів (або рухів) — перших незалежних організацій, які мали масовий, загальнонародний характер. Між тим у Україні, виникає фактична багатопартійність, формується незалежний робітничий рух, починаються масові страйки.
Далі події розвивались таким чином, що вже до початку 1990 року КПРС (фактично і вперше за багато десятиліть) втрачає свою монополію на державну владу. Цю обставину в лютому того ж року констатував Пленум ЦК КПРС, який за вимогою Горбачова був змушений проголосувати за відміну 6-ой статті Констиції СРСР (1977 р.), яка законодавчо закріплювала за КПРС «керівну та спрямовуючу роль» у радянському суспільстві.
Після цього починається новий, V етап революції. Він був пов'язаний з подальшим поглиблення загальної кризи КПРС, радянської держави та суспільства, зі зближенням тодішнього політичного керівництва СРСР з консервативно-охоронними силами, з навмисним гальмуванням самим московським «Центром» розпочатих демократичних реформ, а також з подальшою радикалізацією народних мас та їх настроїв, що були пробуджені «перебудовою».
«Під тиском обставин, — пише той же Бойко, — у цей період КПРС та її численний загін — КПУ дедалі більше починають втрачати монолітність. Започатковане гласністю висвітлення «білих плям» історичного минулого; непослідовне половинчасте реформування народного господарства, що призвело до кризових явищ; невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції; і нарешті, фактична втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, а з іншого — появу центробіжних тенденцій у самій партії» [64].
Ці тенденції виявились, зокрема, у появі в партії давно забутої фракціонності та в початку процесу масового виходу з неї тих членів, які були принципово незгодними з консервативними діями тодішеього радянського керівництва: початком фактичного згортання процесів демократизації, провокуванням міжнаціональних та соціальних конфліктів, спробами військовими засобами придушити природне прагнення більшості радянських людей до свободи, демократії та незалежності від московського «Центру» і т.п. Тому вже на початку 1990 р. в КПУ виникають групи т.зв. «Демократичної платформи», члени якої намагались демократизувати партію зсередини. І, між іншим, однією з основних їх вимог до керівництва партії була рішуча вимога скасування дії у ній керівного принципу демократичного централізму!
У грудні 1990 р. почався VI-ой та останній етап демократично-антицентричної революції в СРСР, котрий, як відомо, завершився у серпні 1991 р. кінцем епохи демократичної «перебудови», повним розвалом Радянського Союзу та утворенням на території Євразії цілого ряду нових та незалежних національних держав.
А тепер ми хотіли б звернути увагу ось на такий важливий, за нашою думкою, історичний факт. Ця остання демократична революція в СРСР аж ніяк не розпочиналась, – бо ж і не могла, зрозуміло, розпочатись у тих конкретних історичних умовах, – як революція національно-визвольна. Отож, практично на протязі всього свого перебігу вона мала переважно загально-демократичний і саме «антицентричний» характер. Провідними її цілями завжди були цілі демократичні, — політичні, соціальні та економічні. Вони у ході революції весь час значно переважали над національними. Проте, й останні також можна було б розглядати як цілковито «антицентричні» цілі.
Процес швидкої «націоналізації» (або ж точніше, мабуть, сказати  «окраїнізації») революції став відбуватись лише тоді, коли горбачовське керівництво вже «втомилося» від власних реформ. Коли велика частина панівного класу радянської номенклатури забажала повернути все назад і, так би мовити, знову загнати у бутилку звільненого джина народної революції. Коли заради цього номенклатура стала вже не тільки «тихо» гальмувати «перебудову», але й навіть перейшла до активних силових дій, які особливо проявились у штучному провокуванні та роздмухуванні дуже небезпечних міжнаціональних конфліктів.
Проте, навіть і тоді, за наростаючими вимогами народів СРСР про більшу автономність та незалежність від «Центру» першими стояли причини не національно-етнічного характеру, а ще більш глибокі причини загальносистемної природи. Ці вимоги були викликані, головим чином, об'єктивною необхідністю значно підвищити життєспроможність та ефективність всього даного суспільства, як цілісної системи, шляхом радикальної зміни у прогресивний бік її організаційної й управлінської структури, встановлення справедливого характеру обміну системними ресурсами, а також суттевої модернізації та позитивного переображення всього комплексу суспільних відносин, що існували на той час в СРСР.
Треба зауважити, що навіть республіки Прибалтики, які вельми загострили та прискорили антицентровий революційний процес у 1988 р., не виступали тоді ще з офіційними вимогами про повний вихід з Союзу. Мало того. Вони не виступали у той час навіть проти соціалізму й за т.зв. «капіталістичний шлях розвитку». Вони, подумки залишаючись ще у межах СРСР та соціалістичного способу виробництва, всього лише вимагали від «Москви» послідовного проведення та поглиблення справжніх демократичних реформ (в тому числі реформування відносин влади і власності) у межах проголошеного нею ж самою нового курсу, поміркованої децентралізації і демократичного самоуправління, більшої економічної автономності, рівноправ'я і справедливості у розподіленні суспільних ресурсів, усунення уніфікації та дріб’язкового командування різними регіонами країни «зверху», з єдиного московського «Центру» і т.п.
Ось що, наприклад, писав з цієї нагоди на початку 1989 року уповноважений «Народного фронту Естонії за підтримку перебудови» Р.Х.Таннер:
«Основний принцип соціалізму – це власність виробників на засоби та знаряддя виробництва. Діапазон можливостей у здійсненні цього принципу надзвичайно широкий: від глобальної державної власності до особистої власності дрібного виробника. Між цими крайностями вміститься величезний спектр варіантів кооперативної власності різних рівнів усуспільнення. Немає секрету в тому, що в СРСР на протязі багатьох десятиліть явно переважала ліва частина цього широкого спектру – вельми жорстка централізація всього керівництва народним господарством... Цей спосіб здійснення принципу соціалізму не забезпечив нам постійності високих темпів розвитку. «Ми знаходимось лише на 74-му місці у світі по виробництву валового національного продукту в перерозрахунку на душу населення», — так охарактеризував економічне положення СРСР один з народних депутатів Верховної Ради Естонської РСР. З такого передкризового стану і витікає необхідність у глибокій перебудові, оголошеній керівництвом КПРС; необхідність, зокрема, у перебудові основи основ нашого соціалізму – форм власності на засоби виробництва» [65].
У своїй статті Таннер пояснює і логічно обгрунтовує позицію Верховної Ради Естонії, яка у листопаді 1988 р переважною більшістю голосів (254 проти 7) проголосила нову форму соціалістичної власності – республиканську власність на землю, її надра, природні багатства, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, засоби транспорту, зв'язку і т.п. Він пише, що цей крок був зроблений у зв'язку з назрілою необхідністю реалізувати на практиці ідею республиканського госпрозрахунку та самофінансування, яку раніше широко підтримали не тільки народні маси, але навіть схвалила ХIX партконференція і Совмін СРСР. Називаючи це «регіональним варіантом перебудови» та «радикальним експериментом», Таннер справедливо зауважує, що він цілком вписується у логіку прискорення демократичного розвитку країни. Він також підкреслює, що «це нове починання багатонаціонального колективу трударів республіки зовсім не було направлене на поліпшення тільки власного добробуту. Для нашої величезної держави Європи та Азії з дуже різноманітними умовами у різних регіонах не може бути єдиного рецепту. Але всі ми гостро потребуємо оздоровлення країни» [66].
Вельми показовим у плані загальних антицентричних настроїв того часу є й висловлювання депутата Т.Корка, якого Таннер цитує наприкінці статті: «Народна думка безмежна. Немає ніякої підстави думати, що вся ця мудрість зосереджена у єдиному місті, у єдиному центрі. Дещо залишилось і в Естонії, і на Україні, у Сибіру та у Середній Азії. Так що поділимо також і труднощі між регіонами та скажемо кожному: «Сам думай, сам роби, сам ламай голову» [67].
Одразу ж після свого обрання Головою Верховної Ради України (24 липня 1990 р) Л.М.Кравчук заявив: «Україна — це держава демократична. Україна — держава радянська, і Україна — держава соціалістична» [68]. Можна помітити, що у даному своїй заяві Кравчук (а він тоді по сумісництву залишався ще й 2-м секретарем ЦК КПУ), офіційно характеризуючи своє бачення майбутнього України, на перше місце поставив все ж таки не соціалізм, як дуже централізований суспільний лад, а саме його протилежність — демократію.
У той час антицентрична, демократична, соціальна, економічна тематика явно переважала над національною навіть у програмних документах найрадикальніших українських демократів і «самостійників». «В умовах компартійного диктату і глушіння найменших проявів демократії, — говорилось, наприклад, у Зверненні Народної Ради (весна 1994 р), — з неймовірними труднощами ставали депутатами патріоти України, демократи, тому більшість у Верховній Раді здобули представники партноменклатури... Під керівництвом спочатку ЦК КПРС, а далі — ЦК КПУ вони згуртувались у горезвісну групу «239» і диктували свою волю Верховній Раді й усій Україні... Демократична меншість об'єдналася 6 червня 1990 року в офіційну опозицію в парламенті України — Народну Раду. До неї увійшли українські патріоти — відомі вже тоді політики нового часу... З перших днів своєї діяльності Народна Рада недвозначно заявила, що боротиметься за здобуття Україною повної політичної та економічної незалежності. Вона поставила перед собою три головні завдання:
Перше. Усунення компартії від влади і створення демократичного суспільства.
Друге. Демонтаж централізованої імперської системи Радянського Союзу і здобуття Україною державної незалежності.
Третє. Створення багатоукладної, ефективної ринкової економіки» [69].
Про те, що за своєю глибинною природою ця революція була не національно-визвольною, а саме системно-визвольною, демократично-соціальною, загальнонародною, антицентричною революцією, — переконливо, на наш погляд, свідчить і той факт, що дуже значну роль у боротьбі з московським «Центром» виконала сама територіальна та політична основа Союзу — Російська Федерація, а також демократично налаштоване населення «імперского» ж міста — Москви.
«Ще у часи досить міцного існування СРСР, — пише А.Г.Здравомислов, — сформувалась Комуністична партія РФ, що взяла на себе місію представляти власне російські інтереси у КПРС і, таким чином, у державі. Вихідна точка зору перебувала у визнанні обділеності Росії та російського народу. Радянський Союз визнавався імперією, але виявилось, що у цієї імперії немає імперської нації, на користь якої здійснювалась експлуатація окраїн та накопичення імперської могутності [70]. Наступним кроком у визначенні російських інтересів був Перший з'їзд народних депутатів РРФСР, який прийняв 12 червня 1990 року «Декларацію про суверенітет» — правову платформу утвердження російської державності на протилежність державності Союзу. Обрання Президента Росії, яке відбулося рівно через рік — 12 червня 1991 року — стало не менш потужним стимулом для наближення розпаду СРСР... cаме в цей момент склалась ситуація двовладдя з двома президентами, двома урядами та двома Верховними Радами, що домагались, по суті справи, одного й того ж географічного і політичного простору. У всякому разі сфери компетенції цих двох влад дуже сильно пересікались, і проголошення гасла державної суверенізації Росії було найсильнішим ударом по Радянському Союзу. Росія — у особі її Президента та «Демократичної Росії», що протистояла КПРС, — пpагнула до повалення центральної влади за всяку ціну. Але для цього треба було ліквідувати СРСР... У вирішенні цього завдання він [Єльцин] опирався на союз демократичних-антикоммунистичних сил та національних рухів, що виступали до грудня 1991 року єдиним фронтом» [71].
Як вже відзначалось, процеси «націоналізації» революції (а по суті — більшої радикалізації та активізації «периферії» системи) почались cаме тоді, коли центральне горбачовське керівництво почало проявляти нерішучість та непослідовність у діях, випустило ініціативу власної ж «перебудови» з своїх рук, перестало бути лідером та головною рушійною силою цієї революції. Та ще й навіть зробило спробу політично повернути з демократичного шляху назад до авторитаризму.
«Центр, — пише Здравомислов, — не зміг протипоставити стабілізуючої політики... Між тим під прикриттям Центру, і як тепер з'ясовується, при підтримці його силових міністерств та певних партійних структур у регіонах розвитку національних рухів створювались контррухи, орієнтовані не на методи культурної взаємодії, а на використання владних повноважень та провокування інцидентів, які могли би бути використані для здійснення надзвичайних заходів. Cаме такого роду сили й були задіяні у квітневих подіях 1989 р. в Тбілісі, в подіях у Баку навесні 1990 р., у січневих 1991 р. провокаціях у Літві та Латвії. У всіх цих епізодах були використані збройні сили, що призвело до жертв. Всі ці акції представляли собою спроби вирішити питання цілісності державного простору Союзу шляхом відмовлення від демократичних завоювань та установлення режиму військової диктатури» [72].
Але всі ці охоронні акції консервативно-номенклатурних сил незмінно викликали справедливий гнів, палке обурення, протести та рішуче моральне несприйняття з боку демократично настроєної радянської громадськості, в тому числі й багатьох чесних комуністів.
«Нехай простять мене рідні по-звірячому вбитих у Тбілісі, — по гарячих слідах тбіліських подій та з щирою душевною біллю писав відомий публіціст А.Нуйкін, виражаючи цим ображені почуття дуже багатьох радянських людей різних національностей, — але з серії фотознімків, які були опубліковані незабаром після подій «Московськими новостями», найтяжчий вплив на мене зробив навіть не той страшний знімок, де зображене обличчя матері, що нездатна вже й плакати, а той, де сфотографовані четверо «переможців» у бронежилетах, котрі ведуть по вулиці столиці Грузії молодого грузина та молоду грузинку. Чоловік з руками на потилиці дивиться прямо в об'єктив, і стільки у цьому погляді сплюндрованої честі та ображеної гідності, що дивитись у його очі боляче, хочеться просити пробачення за податки, які я тридцять шість років плачу на утримання армії. Жінка йде, гордо піднявши підборіддя, але опустивши до землі очі. Обидва з усіх сил намагаються переплавити своє приниження на зневагу, й частково їм це вдається. Але тільки частково.
Справедливо виплескуючи зараз свій гнів з приводу фізичних жертв кривавої неділі, ми, схоже, не оцінюємо у повній мірі трагизм жертв духовних — ту міру образи, яка була нанесена нашою воєнщиною гордому грузинському народу. Особливо — чоловічій його частині...» [73].
Звичайно ж, у радянських людей всіх національностей, що пережили разом жахливу світову війну з фашизмом, не менш жахливі сталінські репресії та інші знущання тоталітаризму, події такого роду викликали цілком визначені сигнальні асоціації. І ще вони породжували у них обгрунтувані побоювання за долю демократичної перебудови, за своє власне життя, долю та благополуччя, а також масову недовіру до московського «Центру» та особисто до М.С.Горбачова.
«Невизначеність позиції М.Горбачова у оцінці такого роду фактів, — справедливо зауважує Здравомислов, — призвела до кризи довіри та масового виходу радикальних прихильників перебудовчого курсу з рядів КПРС... Окрім того, рішення, що торкались фундаментальних проблем збереження СРСР, приймались з великим запізненням. Вони не випереджали розвитку політичної ситуації, а йшли слідом за нею» [74].
Таким чином, зовсім не дивно, що революційна ініціатива поступово перейшла від «Центру» до «периферії» — у національні республіки і, як тоді казали, «на місця». Мало того. Своїм, м'яко кажучи, нерозумним переходом до антидемократичних та нелюдських силових дій заради збереження своєї влади (які накладались на процеси стагнації «перебудови» та соціально-економічного занепаду), «Центр» сам наочно продемонстрував всім «окраїнам» (у тому числі й Росії) свою неспроможність далі проводити прогресивні демократичні перетворення системи. До багатьох тоді прийшло розуміння, що cаме від «Центра» тепер походить реальна загроза розв'язування нової громадянської війни у СРСР. І що у цьому своєму новому починанні московський «Центр», — заради повернення собі колишньої абсолютної влади над всією системою, — вже ані перед чим не зупиниться.
Тому цілком виправданим і закономірним було прагнення декілька поновлених органів влади союзних республік, у тому числі й України, самостійно продовжувати демократичну трансформацію суспільства, а також вчасно убезпечити себе та свої народи від керівного впливу всесоюзного «Центра» та його нових «силових акцій». Переборюючи жорсткий супротив не лише «Центру», але й національних «бойових отрядів» КПРС, вони, — при найширшій тоді морально-політичній підтримці більшості багатонаціонального населення національних республік, — взяли курс на поступовий, але остаточний розрив своїх попередніх політичних відносин з московським «Центром», на повний державний суверенітет і національну незалежність. Події, що були пов'язані з серпневим війсковим путчем 1991 р., тільки ще раз підтвердили правильність та своєчасність такого рішучого кроку. Також вони значно прискорили і пожвавили отой вельми непростий процес «розірвання шлюбу», що цілком об’єктивно почався у бувшій «великій сім’ї братніх радянських народів».

 

Про  центрократичну  контрреволюцію
90-х років в Україні

 

Ми не даремно в попередньому розділі роботи акцентували увагу на тому, що в основі антицентриської революції в СРСР кінця 80-х — початку 90-х років лежали, перш за все, причини не національного, а загальносистемного характеру. Досягнення колишніми національними республіками СРСР, і серед них Україною, державної незалежності від московського «Центру», об’єктивно, було лише єдиним, але далеко не головним завданням цієї революції. Тому що її провідної системною метою та смислом було саме загальносистемне визволення суспільства з-під гніту панівного експлуататорського класу партійно-державної «номенклатури», а також впровадження якісно нової, більш справедливої й дійсно демократичної системи суспільних відносин. Це прямо передбачало проведення негайної й розумної децентралізації всієї системи. І ще воно вимагало відповідного реального змінення соціальної структури, характеру взаємодії між всіма суспільними компонентами (зокрема, народом і урядом, громадянами і державою), суб’єкту влади, системи державного управління, його ідеології, цілей, засобів і т.п. Загальне звільнення суспільства, і, насамперед, від численних пережитків тоталітарного минулого, повинне було швидко й послідовно розповсюдитись на всю внутрішню організацію даної системи, на всі її частини та елементи. А от нові для нас демократичні принципи свободи, автономізму і справедливої рівності повинні були повністю замінити собою старий керівний організаційно-управлінський принцип — державно-бюрократичний централізм.
Отож, об'єктивно, набуття державної незалежності колишніми радянськими республіками, ще не означало для них закінчення антицентриської демократичної революції та повного виконання всіх її цілей та завдань. По-справжньому вільними, незалежними та автономними від диктату та експлуатації будь-якого «центру» (і, насамперед, вільними від нього економічно), самокерованими, самодостатніми, ефективно функціонуючими та прогресивно розвиненими системами незабаром мали б ставати й всі інші соціальні компоненти: регіони, населені пункти, підприємства, організації, всі окремі громадяни.
Ще раз хочемо підкреслити, що колишнє радянське керівництво на чолі з М.С.Горбачовим в цілому правильно визначило цілі та завдання «перебудовчої» революції. Проте, розпочавши цю революцію, — у силу цілого ряду причин суб'єктивного й об'єктивного характеру, — саме воно не змогло передбаченим чином довести її до логічного завершення. Але ж, фактом залишається те, що реальним підсумком цієї революції все ж таки став набагато демократичніший, більш свободний та прогресивний системний стан нашого суспільства. Якщо, звичайно, порівнювати його з тим системним станом, який існував в СРСР до початку цієї «перебудови». Тому в 1991 р. перед українським суспільством, яке на той час тільки-но придбало свою незалежність, дійсно відкривались нові й дуже широкі можливості для подальшого вільного, прогресивного та по-справжньому демократичного розвитку. Вони, одначе, так і залишаються ще й досі незреалізованими надіями наших людей на краще майбутнє...
Сталося це тому, що вже дуже скоро в Україні, як і у більшості інших пострадянських республік (та, додамо, всупереч всякій нормальній логіці їхнього історичного та системного розвитку), розпочався «повзучий» контрреволюційний процес реставрації бувшої надцентралізації системи. Суть цього процесу полягає у здійсненні тими, хто складає тепер український пануючий клас, цілеспрямованої та послідовної реакційної діяльності. Ця діяльність, об’єктивно, всебічно шкодить цілісності та єдності суспільства, всіляко загрожує його життєздатності, свободі, незалежності і загальній безпеці. Вона, фактично, спрямована на відродження, розповсюдження та укріплення (правда, тепер вже у декілька інших — псевдонаціональних, псевдодемократичних і псевдоринкових формах) найгірших системних якостей попереднього радянського режиму, історично віджилої соціальної структури,   регресивної і несправедливої системи суспільних відносин. Саме тих, котрі засновувались на надмірній концентрації всієї політичної, економічної і законодавчої влади, офіційних повноважень і юридичних прав, а також основної маси системних ресурсів (перш за все, зрозуміло, матеріально-фінансових) в руках одного-єдиного «Центру» — щирого виразника і захісника специфічних інтересів дуже невеличкої і майже повністю відокремленої від супільства соціальної групи (або ж класу) т.зв. «професійних керівників» держави.
Базовою ж опорою та головною рушійною силою для цього процесу сьогодні виступає інститут президентства. Об'єктивно, він тепер виражає та охороняє специфічні інтереси вже навіть не всієї української бюрократії, а тільки дуже вузького кола «своїх» осіб — тих високопоставлених державних чиновників, що тісно згрупувались навкруги нього та, фактично, цілком «по-сімейному» зрослися з т.зв. «олігархами».
Намагаючись чесно аналізувати та оцінювати результати системних процесів, які відбувались і відбуваються на протязі останнього десятиріччя в Україні, ми не можемо не визнати наступного очевидного факту. Введення у 1991 році інституту президентства було не лише об'єктивно непотрібним та діалектично нелогічним (якщо дійсно виходити із провідної мети та завдань прогресивного системного розвитку України), але й також непродуманим, легковажним та глибоко помилковим політичним кроком. У своєму кінцевому результаті саме ця фатальна політична помилка призвела до переважної більшості вельми негативних наслідків, а також додатково породила в українській суспільній системі цілу масу додаткових і вкрай серйозних проблем. Насамперед тому, що логіка попереднього та інтереси подальшого системного розвитку України вимагали якраз протилежного — радикальної децентралізації і роздержавлення державної влади та власності, вельми значного спрощення структури аппарату державного управління, відповідного ж скорочення чисельності його органів та функціонерів, безумовної ліквідації несправедливої системи привілеїв для держслужбовців, прискореного становлення та зміцнення політичних інститутів реального прямого народовладдя та суспільного самоуправління й т.ін.
Як відомо, інститут президентства взагалі за своїм походженням має військово-монархічно-авторитарний характер [75]. Він має також специфічні функціональні властивості, що повязані, головним чином, з верховним оперативним управлінням країною, а також всіма її основними ресурсами. Звідси походить і цілком природне для нього прагнення до централізму, до авторитарних ідеології і методів управління (зокрема, командування), до побудови ієрархічної «владної піраміди» у вигляді лінійної бюрократичної «виконавчої вертикалі», що завжди являється головним розплідником у країні всіляких антинародних зловживань і корупції. Звідси й тяжіння його до встановлення режиму власної диктатури і тиранії, до узурпації всієї суспільної влади і всього того, що цю владу реально забезпечує і зберігає. Окрім того, він de-facto володіє найбільшими владними можливостями та здатністю визначальним чином впливати майже на всі загальносистемні процеси, змінювати їх швидкість протікання і спрямованість у потрібному для себе напрямку.
Отож, навіть незалежно від особистих людських якостей того чи іншого президента, інститут президентства сам по собі (й особливо тоді, коли він практично нічим та ніким не обмежений) завжди буде пpагнути до постійного зміцнення особисто свого становища, до перманентного посилення власного впливу, до значної централізації і монопольного домінування, до послаблення й підпорядкування собі всіх інших гілок державної влади, всіх соціальних структур і всього суспільства, а також до всіляких зловживань, корупції та інших порушень законного соціального порядку.
Вивчаючи сучасну світову історії, можна помітити певну природну закономірність: майже одразу ж після впровадження у більшості молодих демократій інституту президентства у них, як правило, починають відбуватись процеси понадмірної централізації, концентрації та узурпації влади і власності «окремими». Таким чином, вони відносно швидко перетворюються на такі собі псевдодемократичні «президентські монархії». І особливо це стосується саме тих країн світу, народи яких дуже довгий час перебували під владою жорстко авторитарного чи тоталітарного режиму, й тому не мали ані тривалого демократичного досвіду, ані усталених демократичних традицій, ані справжньої демократичної культури. Мабуть, якраз оці багаточисельні факти переконливо свідчать нам про те, що для існування будь-яких молодих демократій введення інституту президенства є вельми небезпечним кроком, і, отже, взагалі категорично протипоказано...
Українські ж законодавці вельми необачно (і, певне, керуючись  розповсюдженим у нас, але вкрай помилковим «побутовим» уявленням про те, що вирішення проблеми підвищення ефективності управління соціальною системою нібито можна досягти лише шляхом його жорсткої централізації та концентрацією управлінських функцій у якомусь одному єдиному виконавчому центрі, й навіть в руках однієї особи) одразу наділили інститут президентства дуже надмірними владними правами та управлінськими повноваженнями. Ці надмірні права та повноваження з часом не звужувались, що було би цілком логічним (адже cаме об'єктивна перегруженість всілякими повноваженнями якраз постійно і не дозволяла Президенту та уряду їх ефективно виконувати), але ще більше розширювались. Окрім того, у нас не були вчасно створені реальні соціальні механізми та інститути для ефективного стримування влади, контролю за діяльністю абсолютно всіх її інститутів, у тому числі й президентства, та здійснення потужного керівного впливу на неї з боку вищого політичного суб’єкту — народу (що є, до речі, обов’язковим при демократії).
Таким чином, з появою інституту президентства, з його т.зв. «виконавчою вертикаллю» й занадто великими повноваженнями, в Україні не лише цілком штучно було утворене й конституційно узаконене додаткове та вельми потужне джерело соціальної напруги, системних конфліктів і проблем (саме таке, яким колись була т.зв. «партія»). Одночасно з ним були створені й найсприятливіші (в тому числі юридичні) умови для використання цієї установи з метою узурпації державної влади та привласнення загальнонародної власності зацікавленими саме у цьому деякими «окремими особами».
«Якщо врахувати, що владні повноваження надмірно зконцентровані в руках Президента, — пише у газеті «Дзеркало тижня» А.Гриценко, який є керівником відомого аналітичного Центру ім. О.Разумкова, — то нинішня криза (мається на увазі політична криза, що викликана т.зв. «справою Гонгадзе» — О.Б.) не являється останньою. Кризи будуть виникати постійно і у всіх сферах, причому незалежно від персоналій. Значить, і тут є основа для діалогу з людьми, які пропонують перерозподіл президентських повноважень на користь парламенту і уряду» [76].
А ось, з цього ж приводу, думка народного депутата, доктора юридичних наук В.Сиренко. У газеті «Голос України» він пише, зокрема таке:
«Постійне, безперервне, явне і неявне, активне і пасивне протистояння між Президентом і парламентом призводить до кризи державної влади в цілому, паралізує демократичні процеси розвитку в Україні, зупиняє інтелектуальний пошук виходу з управлінсько-економічної кризи, перекручує зміст і засоби реформування суспільних інститутів. Очікування всіх соціальних верств суспільства розбиваються о безглузду і неможливу в правовій, демократичній, соціальній державі боротьбу законодавчої і президентської влади... в умовах президентської форми правління Україна не має уряду, який самостійно приймає рішення і несе за ці рішення самостійну відповідальність... управлінські рішення в державі приймаються у бюрократичних глибинах адміністрації Президента, у олігархічних кланах, інших схованих від громадськості колах, але ж не у конституційно працюючих інституціях... Народ, який обрав раз на п’ять років Президента,.. вплинути на перебіг подій на протязі цих п’яти років вже не може. Хіба що через багатотисячні демонстрації, політичні страйки, бунти, революції. А де ж демократичні механізми зворотнього зв’язку: урядове рішення — народ — уряд? Їх немає. Президентська форма правління їх просто не передбачає...».
Наприкінці статті, опісля викладення ще цілого ряду інших важливих аргументів, професор Сиренко приходить до наступного висновку: «Тому Україні потрібна парламентська республіка, у якій народ на виборах парламенту формує парламентську більшість шляхом голосування за ту чи іншу партію або коаліцію партій, парламентська більшість формує однопартійний або коаліційний уряд, який відповідає перед парламентом за свої дії. Виборці через депутатів мають можливість впливати на поведінку членів уряду. Тут звужуються до мінімуму можливості групового егоїзму кланово-олігархічного управління. Переход до парламентської форми правління — це реальний крок до європейської культури управління суспільством, котра тисячоліттями відшліфовувалась кризами і політичними конфліктами, але відстояла парламентаризм як кращий інструмент демократії» [77].
Про те, що введення інституту президентства у 1991 р. не було викликане об'єктивною необхідністю, але було переважно актом суб'єктивно-вольового характеру, свідчать і деякі висловлювання першого Президента України Л.М.Кравчука. Він, зокрема, згадує: «Як прийшло рішення? Воно не зразу з'явилося — брати участь у президентській кампанії... У нашому суспільстві запанував дух президентства. Та й не тільки в нашому, всюди почали обирати кандидатів у президенти. Але від мене особисто не виходила ідея президентства українців. Я не був переконаний, що ми готові до такої форми правління. Але наші депутати, особливо демократична частина (!), весь час наполягала на тому, щоб і Україна мала свого президента. Тоді ж і винесли на Верховну Раду проект закону про вибори президента і про президента. І дуже швидко проект став законом...» [78].
Очевидно, серйозні сумніви у тому, що нашій країні дійсно потрібен інститут президентства, досвідчений політик і єкс-Президент країни Л.М.Кравчук зберіг і донині. У всякому разі, в своєму інтерв'ю, опублікованому в газеті «День», він висловився з цієї нагоди таким чином: «У нас сьогодні не може бути сугубо парламенскої або сугубо президентської республіки. Ми не готові до цього. По-перше, ми — європейська країна, а у Європі немає сугубо президентської країни. Ми сповідуємо філософію президентсько-парламентської, як перехідної. Я думаю, умовно років через 10-15 прийдемо до європейської схеми, більш парламентської. Тому що вищим законом демократії є наявність парламенту та демократизм рішення всіх проблем у суспільстві через парламент» [79].
Вважаємо, що головною причиною того необачного та занадто вже поспішного введення інституту президентства, яке в істотній мірі сприяло поступовому переходу процесу демократично-антицентричної революції на свою протилежність — тоталітарно-центрократичну контрреволюцію,— був фактор внутрішньої соціальної природи. Цей фактор — світоглядна, ментально-психологічна, теоретична і методологічна неготовність українського суспільства (як на загальному, так і на індивідуальному рівні) до незалежності та процесу революційного конструювання дійсно нової і прогресивної соціальної системи.
Саме на це цілком справедливо вказує і вже цитований нами вище О.Д.Бойко. Характеризуючи т.зв. «перехідний період», до якого Україна вступила у 1991 році, він пише: «По-перше, рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обгрунтуваної моделі побудови незалежної держави зумовила на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а в кінцевому підсумку — тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ. По-друге, перетворення почались при вкрай низькому рівні політичної, економічної культури мислення. Чотири роки тому в соціальній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані наслідками застою і невдачами перебудови. Сама ж мета отримання Україною незалежності уявлялась нечітко і мала швидше характер емоцій, аніж свідомого вибору. По-третє, варто пам'ятати, що політично самостійною України стала цілком несамостійно, практично внаслідок своєрідної закономірної випадковості, пов'язаної з невдалим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР у серпні 1991 р., а не в результаті внутрішніх політичних процесів — національно-визвольних змагань або демократичних домагань української політичної контреліти, яка почала формуватись у 1988 - 1991 рр. Тому в момент проголошення Україною незалежності у суспільній свідомості ще не встигло з'явитись та закріпитись розуміння масштабу завдань створення в Україні нового суспільства» [80].
Далі Бойко говорить про т.зв. «переходний період» в Україні, який почався у 1991 р. Вірно вбачаючи у цьому періоді дві стадії, умовно називаючи їх «романтичною» та «прагматичною», він вказує, що розділяючою лінією між ними стала виборча кампанія середини 1994 р. «Характерною особливістю романтичної стадії, — пише далі Бойко, — було те, що в цей час майже непомітно сталась трансформація суспільних орієнтирів: побудова держави, яка у грудні 1991 р вважався ключовою умовою і засобом досягнення мети, а саме – забезпечення загальнолюдських цінностей, прав та свобод, поступово сама перетворилась у мету, катастрофічно втративши свою соціальну направленість. Як наслідок — періодичні урядові та парламентські дебати про «соціальний захист» на практиці стали своєрідним сигналом про наближення чергового візиту держави у кишеню народу» [81].
Отже, саме з настанням «прагматичної» стадії (середина 1994 р.) контрреволюційний процес централізаторського реваншу починає все більше «набирати обертів» в Україні. З цього моменту він переходить з майже прихованої і млявої у відкриту та активну форму. Перманентно посилюючись, а також знайшовши собі найнадійнішу опору в інституті президентства, цей процес продовжується в Україні й донині. Весь цей час він супроводжується поступовою, але вельми послідовною і фактичною ліквідацією теперішньою офіційною владою навіть тих обмежених демократичних досягнень, які були здобуті народом ще у ході періоду радянської «перебудови». Особливо це стосується гласності, свободи слова та отримання інформації, природного права всіх громадян на самоврядування, а також — не тільки самим безпосередньо брати участь в управлінні справами держави і суспільства, але й вільно і за власним розсудом обирати (дорівно, як і достроково зміщати) Президента, депутатів та інших своїх «слуг-замісників». До речі, якраз у цій політичній сфері «реформаційні» досягнення «нових централізаторів» України такі великі, а їхні т.зв. «спеціальні виборчі технології» такі «обкатані» (особливо після нібито «відбувшегося» і проведеного нібито «за народною ініціативою» референдуму 2000 р.), що вже на будь-яких найближчих виборах народ взагалі може стати їм непотрібним — навіть і у якості статистів — для «демократичного обрання» обо формування взагалі всякого органу державної влади...
То ж, насправді лиховісним пророцтвом по відношенню до нетривалої історії незалежної України лунає сьогодні така думка Т.Джеферсона, котра була записана ним ще наприкінці XVIII ст.:
«Погляди теперішніх членів законодавчих органів абсолютно чесні. Вивести їх за межі їх власної сфери діяльності може тільки спритність інших людей або їх спільна необачність. Й так, можливо, буде продовжуватись ще деякий час, але не дуже довго. Люди швидко навчаться витягати користь з володіння будь-якими правами та владою, які вони мають або можуть привласнити. Незабаром виявиться, що суспільні кошти та свобода суспільства, які повинні знаходитись в руках трьох інститутів влади, але з необачності опинились в руках тільки одного, є джерелами багатства та панування для тих, хто їми володіє... Слід очікувати того часу, а він незабаром, коли корупція у нашій країні, як і у тій, від якої ми утворились, охопить тих, що стоять на чолі правління та розповсюдиться від них на весь народ, коли вони стануть покупати голоси народу та примусять його заплатити собі повною ціною. Людська натура однакова по обидва боки Атлантичного океану, і вона буде залишатись однаковою при впливі одних й тих же причин. Протистояти корупції та тиранії треба до того, як вони заволодіють нами. Краще взагалі не впускати вовка до вівчарні, ніж сподіватись на те, що зможеш видрати йому ікла та кігті після того, як він туди увійде...» [82].
Отож, головним результатом центрократичної контрреволюції (яка під виглядом т.зв. «реформування» цілеспрямовано й послідовно проводиться у нас на протязі, принаймні, восьми останніх років) стало те, що незалежна Україна швидко перетворилась на таку соціальну систему, котра стабільно деградує та поволі руйнується. Котра володіє тепер вельми обмеженими системними ресурсами, які вона не в змозі швидко поповнити до необхідного їй рівня із-за систематичного та централізованого їх вилучення державою, або ж правлячим центрократичним режимом [83]. І ось тому тепер вся система знаходиться вже дуже близько від свого повного колапсу. Основна ж провина та відповідальність за це об'єктивно лягає на всю українську державну владу (і виконавчу, і законодавчу, і судову), на централістично улаштовану нею систему державного управління. У теперішній своїй недемократичній і централістичній якості ця управлінська система просто органічно нездатна виконувати свої прямі функціональні обов’язки. Тобто, вона не в змозі добре і ефективно управляти (у розумінні — координувати, або ж «диригувати оркестром» за влучним висловом К.Маркса) загальними справами, які саме й належать до її відомства, а також сприяти реалізації загальносистемних цілей суспільства. Проте, майже все відбирати у суспільства, розподіляти на власну користь та привласнювати собі ж, авторитарно командувати всіма та дріб’язково у все втручатись, — з цими своїми «функціями», які вона сама визначила для себе і вважає за найнайголовніші, ця «нова-стара» влада, як і у добрі радянські часи, справляється вельми непогано.
Для підтвердження справедливості сказаного нами, зішлемось хоча би на висновки фахівців з Українського центру економічних та політичних досліджень. «Таким чином, — резюмують провідні експерти УЦЕПІ, заздалегідь приводячи ряд конкретних даних, що вказують на динаміку, темпи та ступінь загальносистемної деградації України за останні десять років, — на панелі пульту держуправління багато індикаторів вже давно подають аварійні сигнали. Система виконавчої влади в Україні вже багато років не відповідає ані рівню завдань, які стоять перед державою, ані сучасним управлінським стандартам... Власне, причини низької ефективності виконавчої вертикалі відомі. Це неузгодженость дій та протирічливість рішень, що приймаються, низька виконавча дисципліна, дублювання функцій різними відомствами та надмірна концентрація їх у центрі. Це незбалансована регіональна політика, котра призводить до потворної диспропорції у розвитку регіонів, закритість влади та корупція, що роз’їдає державну машину» [84].
Експерти УЦЕПІ повідомляють і деякі цікаві факти, які красномовно свідчать: явно недемократичний процес коцентрації влади та централізації управління, який має місце в Україні сьогодні, давно вже перейшов всякі припустимі межі. Та навіть встигнув придбати нездоровий, іраціональний характер. «У минулому [1999-м] році, — пишуть вони, — уряд приймав рішення, наприклад, «Про забезпеченні життєдіяльності житлово-комунального господарства смт Сергіївка», «Про створення Надвірнянського коледжу». Cаме урядовими актами розмитнювалась пара бульдозерів, пеpедавались сканери та комп'ютери й т.ін. Ось цих «т.ін.» було надмірно багато. У четвертому кварталі минулого року тільки питання про нагородження склали майже чверть всіх урядових постанов...» [85].
Після ознайомлення з такого роду фактами складається чітке уявлення про те, що нині нашою країною керують зовсім не «переконані демократи-реформатори» (як це тепер у нас часто дехто cтверджує) і не справжні «професіонали управління». Керують нею цілком випадкові у владі люди — амбіційні, обмежені та безвідповідальні дилетанти-центрократи радянської номенклатурної школи. Вони володіють світоглядом, мисленням і психологією авторитарного типу, а також завжди переслідують лише власні корисливі цілі. Тобто вони є такими людьми, котрі за своєю внутрішньою суттю просто не здатні діяти насправді демократично, мислити глобально та системно, не мають необхідних для цього виду діяльності рівня культури, спеціальних знань, здібностей та досвіду, не володіють навіть елементарними уявленнями про об’єктивні закони, сутність, цілі та методи справжнього соціального управління. Й, до того ж, вони ще не бажають управляти країною належним чином, тобто приймаючи своєчасні, оптимальні та ефективні рішення, котрі би сприяли нормальній життєдіяльності всієї соціальної системи та всіх її компонентів.
Проте, вони все ж таки пpагнуть постійно знаходитись «у центрі» та «нагорі» даної системи. Із-за тих значних і, так би мовити, «вельми приємних» переваг, можливостей та пільг, які особисто їм (у порівнянні з усіма іншими співгромадянами) надає таке вигідне керівне становище. Зрозуміло, що реально і масово впроваджені політична та економічна свобода, а також справедлива рівність та демократія, які постійно загрожували б стабільності досягнутого ними «центрально-керівного» положення у суспільстві і, завдяки cаме цьому, їхньому особистому матеріальному добробуту, — їм не потрібні. От саме тому, використовуючи всі свої владні можливості та «адмінресурси», вони тепер і здійснюють свою контрреволюційну діяльність, намагаючись при цьому повністю підім’яти під себе всю Україну. Здійснюється це ними не лише шляхом понадмірної централізації, але й шляхом неконституційної узурпації вищої політичної влади, що законно належить саме народові, і несправедливої приватизації загальнонародної власності. Робиться це послідовно, цілком свідомо й розважливо. І аж ніяк, напевне, не сумують вони від того, що саме завдяки цим їхнім «державотворчім діянням» суттєво обмежуються адаптаційні можливості всієї системи і більшості її компонентів. Що систематично розкрадається, розвалюється й знищується Україна. Що, об'єктивно, спричиняється вельми завелика і непоправна шкода нашій спільній Батьківщині та її народові...

 

 

Про радянську  теорію  «двох  демократій»,
нинішню  «українську  демократію»,
«МАЙЮ»  та  НЛП

 

Сам себе офіційно проголошуючи «демократичним», а ту систему суспільних відносин, котра ним тепер послідовно запроважується в Україні — «ринковою», нинішній центрократичний режим, без сумніву, звично йде (і в теорії, і на практиці) по стопах свого сумнозвісного попередника — радянської номенклатури. Остання ж завжди, як то кажуть, «думала одне, говорила друге, а робила третє»...
Загально відомо, що радянська офіційна пропаганда, а слідом за нею і «партійна наука» в СРСР, по відношенню до абсолютно всіх явищ обєктивної реальності мала свій особливий «партійно-класовий» підхід. У тому числі, звичайно ж, і до такого важливого соціально-політичного феномену, яким являється демократія.
Сучасну демократію, як форму політичного ладу, в СРСР прийнято було розподіляти на два особливі типи — «буржуазну» та «соціалістичну». Причому cтверджувалось, що «чистої» демократії у реальності ніде не існує зовсім. Що немає й не може бути демократії «взагалі», а є конкретна класова демократія, котра властива для певного суспільства та залежить від того, яким соціальним класом у ньому здійснюється державна влада. Що буржуазна демократія – це демократія не справжня, яка існує для експлуататорської меншості. Вона є зручною формою класового панування, котра закріплює та захищає приватну власність на засоби виробництва і експлуатацію більшості, економічну, політичну та духовну нерівність... І взагалі, — і то вже як найостанніший аргумент, — «зато у них там негров мучают» (і це, між іншим, далеко не жарт і не лише витяг з анекдоту радянських часів!). А от нібито «соціалістична» демократія, на відміну від «буржуазної», якраз і є справжнісінькою демократією, про яку людство століттями лише мріяло. А також — «вищим її типом, при якому реально здійснена повнота народовладдя, створені всі умови для активної участі трудящих в управлінні державою, у прийнятті рішень та контролі за їх виконанням» [86] і т.д, і т.п...
Думається, що у нас немає зараз особливої потреби намагатись спростовувати щось із цих старих пропагандиських тверджень. Як і доводити  відверто необъективно-корисливий характер всієї цієї нуденної радянської політичної міфотворчості. Тому що, будучи добре знайомими з нею, дуже багато наших співвітчизників тепер і самі чудово розуміють: вона була спеціально призначена якраз для того, щоб експлуататорський клас СРСР — номенклатура, який приховувався під знеособленими псевдонімами «партія» і «держава», був у змозі системно приховувати істину про своє жорстоке панування, «промивати мозки» та маніпулювати свідомістю переважної більшості радянських громадян. Отих самих, які за теорією нібито керували цією країною та були її господарями. А от у дійсності виконували на цьому «святі життя» номенклатурної партійно-державної системи пасивну роль простих статистів, її «гвинтиків» і рабів (а інколи й «гарматного м’яса»), що нещадно нею експлуатуються.
Отже, вважаємо, що теорія про нібито існування «двох типів демократії» якраз і була спеціально висунута радянськими ідеологами для того, щоб приховувати правду про реальну, експлуататорську природу політичного режиму, а також всієї системи суспільних відносин, котрі практично панували в СРСР і майже ніяк не співвідносились навіть з класичною комуністичною теорією (про це ми вже писали вище). Тобто приховувати відомий всім «секрет Полішинеля», що цей жорстко централізований партократичний режим, — як і всі інші авторитарні й тоталітарні режими, котрі коли-небудь існували у людської історії до чи після нього, — у дійсності ніколи не мав нічого спільного зі справжньою демократією та її принципами. Що він за своєю природою був свідомо і принципово антидемократичним і антинародним режимом. Таким, що  лише на словах, для видимості й «токмо власної користі ради», — сам довгий час намагався рядитися у т.зв. «пресловуту тогу демократії» (стандартний вислів радянської пропаганди часів холодної війни»), скриваючи під нею свою істинну тоталітарну і експлуататорську сутність...
Отже, у дійсності ніяких «двох демократій» взагалі не існує. Є лише одна — справжня демократія. Але також існує на світі її пряма,  тоталітарна протилежність (до речі, у суті своїй не «ліва» й не «права»), якій вигідно, за тих або інших причин, формально видавати себе за демократію і саме так називатись.
І ось тут перед нами закономірно постає дуже важлива проблема визначення тих певних критеріїв, за якими слідувало би визначати — чи є якийсь конкретний режим насправді демократичним. Або ж, навпаки, у дійсності (за своєю внутрішньою суттю) він являється глибоко антидемократичним, тоталітарним, експлуататорським режимом, який лише намагається за формальними ознаками походити на демократію.
Нам видається, що досить вдало вирішити цю проблему вдалося відомому німецько-американському філософу, психологу і соціологу Е.Фрому. «Ще ніколи за всю історію людства, — писав він у книзі «Втеча від свободи», — слова, гасла та обіцянки не використовувались так широко для приховування істини, як це робиться сьогодні... Дуже часто у наші дні такі слова, як «демократія», «свобода» та «індивідуалізм» втрачають свій істинний зміст і набувають нового змісту залежно від ситуацій та умов. Існує єдиний спосіб, як не сплутати істинну демократію та фашизм (або тоталітаризм — О.Б.). Що таке демократія? Це певні політичні умови, які сприятливо впливають на розвиток економіки, культури та політики та створюють основу для розвитку індивідуума. Фашизм — під якою б вивіскою він не ховався — це машина, яка примушує індивідуума до підпорядкування зовнішнім цілям та між тим заважає повноцінному розвитку його справжної індивідуальності» [87].
Отож, вже тільки на основі одного очевидного факту, що в сучасній Україні, об'єктивно, немає отих «певних політичних умов», про які писав Е.Фром, ми можемо зробити висновок, що немає в ній сьогодні також і справжньої демократії. Дорівно, як немає у нас і того демократичного республіканського ладу, котрий формально проголошений у Конституції [88]. Зате є у нас, так би мовити, «друга демократія», радянського зразку — демократія номінальна. Тобто, демократія фіктивна і показова, котра ніяким чином не повязана із об’єктивною реальністю. Або ж  «демократія», що існує лише формально, вербально й на папері, але насправді такою не являється. Вона служить деяким «віртуальним камуфляжем» для панування реального політичного режиму, який ми вже визначили тут як «центрократію», а в іншій своїй роботі – як «пaрa-тоталитарний режим, якому також притаманні й певні риси абсолютизму» [89].
На сьогодні вже є досить вагомі підстави стверджувати, що у того центрократичного «реформування», яке тепер цілеспрямовано проводиться в Україні, разом із вербальною існує також і справжня, але таємна мета. Нею ж являється незаконна і підступна узурпація державної влади, яка має завершитись реальним і остаточним встановленням в Україні дуже жорсткого тоталітарного режиму у вигляді такої собі «президентської монархії» (і здається, до речі, що якась конкретна особа тут дуже значної ролі не грає). Про це красномовно свідчить не лише сам перебіг процесів послідовної і поступової централізації та концентрації всієї політичної і економічної влади, а також — основної маси загальнонародної власності в країні. Бо ж вельми очевидними ознаками існування у декого саме такої мети виступають наступні факти, що є загально відомими:
а) під час інаугурації останнього Президента України у 1999 р. йому публічно були вручені, фактично, знаки монаршої влади — золотий нагрудний ланцюг і золота булава (або скіпетр) з державною символікою;
б) під час цієї інаугураціїї у Софіївському соборі Києва, фактично, відбулося «помазання на царство» Президента провідниками всіхосновних релігійних конфесій України;
в) сама інаугурація відбулася поза стінами Верховної Ради України — тобто місця, спеціально визначеного для цього демократичною Конституцією країни;
г) на запропонованому Верховній Раді до розгляду й прийняття проекті Великого Державного Герба України є корона — найголовніший атрибут монархічної влади (а всякий історик знає, що герби сучасних республік ніколи, й навіть принципово, не мають корон або якихось інших монархічних символів);
д) у службових приміщеннях майже всіх державних установ України на видних місцях тепер знаходяться президентські портрети, що також не є характерним для насправді демократичних республік (підкреслимо, що мова тут іде не про якусь особу, а  про сам демократичний принцип)...
Отож, номінальність теперішньої української «вербально-паперової демократії», яка існує лише у Конституції та в офіційних промовах державних функціонерів, нас аніскільки не дивує. Адже, як ми розуміємо, вона була свідомо «розбудована» саме такою нинішніми «провідниками нації», котрі є прямими нащадками й вихованцями колишнього центрократичного режиму — старої тоталітарної партократії СРСР, яка свій власний лад завжди називала «найдемократичнішим, найсправедливішим та гуманнішим соціальним ладом за всю історію людства».
Не дивує нас також і те, що наш народ не зміг за гучними промовами й обіцянками «нових-старих» номенклатурників вчасно розпізнати їх дійсні контрреволюційні наміри і рішучо протистояти ним. Адже його світогляд, свідомість і психологія були перед тим навмисно спотворені довготривалою тоталітарною пропагандою. Він досить тривалий час існував у радянському «вербальному світі», що завжди був важливіше реального та в якому, за влучним висловом Г.Почепцова, «вербальна ситуація перемагає саму реальну подію» [90]. Тому, в своїй переважній більшості, він не мав справжньої й розвиненої демократичної культури, а також відповідних знань, звичаїв, навичок і практичного досвіду.
Дивує нас інше. А саме те, що уряди багатьох демократичних країн світу, які вважаються дуже досвідченими й розумними, і перш за все США, буквально до останнього часу аж ніяк не бажали помічати цієї «вербальної» обставини. Вони не бачили (або ж самі не хотіли бачити?) того, що на протязі майже десяти років всіляко морально й матеріально підтримували, фактично, антисистемний по відношенню до них правлячий режим. І саме тим, об’єктивно, вельми посприяли поступовому відродженню й розростанню в Україні того потворно-жахливого Мордору, з яким всі ми, на превеликий жаль, маємо справу сьогодні.
Втім, цьому аномальному феномену, що повязаний із загальним «запамороченням зору», можна знайти цілком логічне пояснення. Причому, навіть не виходячи за рамки сучасної психологічної науки і теорій спеціальних технологій обробки масової свідомості.
Ще древні арії (а слідом за ними й деякі східні народи, зокрема індійці) цілком не без підстави вважали, що оточуючий нас світ, — саме у тому вигляді, як ми його звичайно сприймаємо нашими обмеженими органами почуттів та оцінюємо власним розумом, — є «МАЙЯ», або ж ілюзія, міраж, мара.
«Основний сюжет міфології індуїзму, — пише англійський фізик-ядерщик Ф.Капра, — створення світу шляхом самопожертви Бога,.. при якій Бог стає світом, котрий в результаті знову стає Богом. Розбудовчя діяльність Божественного носить назву "ЛІЛА", "божественна гра", і весь світ — це дія цієї гри... Брахман — великий маг, що перетворює себе на світ, використовує для цього подвигу "магічну розбудовчу силу", яка називається у "Ригведі" словом "МАЙЯ". За століття значення слова "МАЙЯ" — одного з найбільш важливих індуїстських терминів — змінилось. Замість "могутності", або "сили" божественного мага воно стало означати психологічний стан будь-якої людини, яка знаходиться під чарами божественної гри...Отже, МАЙЯ не означає, що світ є ілюзією, як часто неправильно стверджують. Ілюзорні лише наші уявлення про те, що форми і структури, речі і події вокруг нас реальні, тоді ж як все це — лише сітка понять, за допомогою котрих ми мислимо, вимірюючи і категоризуючи. МАЙЯ — ілюзорне ототожнення цих понять з реальністю, або карти з місцевістю...» [91].
Практично те ж саме стверджує і російський психотерапевт В.І.Ельманович, який на протязі тривалого часу професійно займається т.зв. «нейро-лінгвіністичним програмуванням» — НЛП. (Воно, до речі, тепер доволі широко використовується у світі, і у нас також, в рекламних і пропагандистських цілях, при веденні психологічних війн або ж виборчих кампаній).
Так от, у своєму методичному посібнику для початківців у галузі НЛП, викладаючи теоретичні основи цього методу впливу, він пише: «Існує фізична реальність ("територія", на яку у кожної людини створюється "карта". Карта — це не територія. У карті є узагальнення, упущення і викривлення. Скільки людей, стільки й карт. Як і відбитків пальців, але, на відміну від останніх, людина може внести поправки і зміни до карти — в ту її частину, яка, не співпадаючи з територією, заважає людині рівно йти по життю ("гладко було на бумазі, та забули про байраки, а по ним ходить"). Але людина дуже неохоче змінює щось у карті, бо вважає, що його карта і є територією.
Фізична реальність (матерія) безперервно впливає на наші сенсорні системи (органи почуттів — вхідний канал), які вже на периферії фільтрують отримувану інформацію (за силою, амплітудою, частотою) й тим самим викривлюють реальність. Фільтри є також у синапсах, стволових ядрах (трансформи) і у коркових відділах аналізаторів. Таким  чином, до центру аналізатора поступають не об’єктивні відомості про СВІТ, а закодована інформація про нього (МОДЕЛЬ світу). Наприклад, ми бачимо потиличними долями кори [головного мозку] не навколішній світ, а електромагнітні коливання. Слідуючий фільтр — мова (мислення), потім — професійне і наукове мислення. Мова — це є опис реальності, тобто її МОДЕЛЬ, а не сама реальність (карта це не територія). Але людина має тенденцію приймати свої описи за реальний (фізичний) світ» [92].
Отож, за довгі роки панування в СРСР попереднього правлячого режиму, — а він, як ми знаємо, дуже багато уваги приділяв саме ідеологічній обробці свідомості радянських людей, — у ній штучно була створена централістична модель світу, в центрі якої стояли «Москва», «партія» та «держава». Якраз на цій ідеальній моделі тривалий час базувалася вся соціальна та індивідуальна практика радянської людини. Тому багатьом людям дуже важко змінювати тепер свою попередню модель світу (або ж «карту місцевості») І ось це може добре пояснити, чому саме таке значне число нинішніх українців (і особливо тих, хто належить до старшого покоління), все ще тяжіє до т.зв. «комунізму», до «Москви» і до Союзу (хоча в реальності колишніх радянських «комунізму», «Москви» та Союзу вже не існує, та навряд чи коли вони будуть знов існувати). Бо ж якраз з ними у пам’яті, у свідомому й підсвідомому цих людей і цілих суспільних груп (у вигляді певного комплексу зафіксованих образів, почуттів, думок, уявлень і т.п.) все ще залишається щильно повязаною їх світоглядна «карта». Те ж саме можна було б сказати й про добре відому «мовну проблему», та ще про цілу безліч речей. Й саме ця обставина, на нашу думку, потребує дуже виважених, професійних, терпеливих і обережних підходів, яких ми зараз в Україні майже не бачимо. Ані з боку її теперішньої керівної верхівки, ані з боку декого з нинішніх українських «демократів», до яких більше підійшла би назва «націонал-більшовики». Тому що останні (хоча й щиро вважають себе справжніми патріотами України) за своїми світоглядом, стилем мислення й поведінки залишаються все такими ж радикальними «радянськими централістами». Але тільки без ностальгії за радянським минулим, за т.зв. «комунізмом» й СРСР...
Це є лише один бік проблеми. Другий її бік полягає у тому, що за дуже короткий термін горбачовської «перебудови» у масовій радянській свідомості та психології хоча й почали відбуватися певні демократичні зрушення, але не встигла як слід сформуватись і «затвердіти» НОВА ДЕМОКРАТИЧНА МОДЕЛЬ (тобто «КАРТА СВІТУ»). І, отже, в менталітеті і психології, у свідомомості й підсвідомості суспільства не були належним чином закріплені нові й насправді демократичні системи цінностей, цілей, мотивів і способів людської діяльності, звичаїв, поведінки, й т.ін.
Третій бік. Майже з самого початку української незалежності не був створений новий, позитивний і дійсно демократичний загальний проект майбутнього суспільства — ідеал Нової України. Не була також накреслена і відповідна карта, на якій був би визначений правдивий, рівний і швидкий шлях до неї для всього народу. Навпаки, відомими нам «архітекторами-реформаторами» була створена саме така брехлива вербальна «карта території», яка приховала від власного народу і світової громадськості всі «байраки». Вона, переважно за допомогою вже перевірених у попередній період вербальних засобів, лише ще більше викривлювала загальне сприйняття дійсної соціальної реальності та замилювала очі більшості людей. В тому числі й поза межами України. Замилювала нібито демократичною та державотворчою риторикою, національними символами й жовто-синіми прапорами, а також написаними державною мовою офіційними гаслами. Тоді, як у дійсності по-під ними ховалась все ота ж старенька й руденька радянсько-номенклатурна місцевість.
Ми можемо запропонувати ще й таке пояснення факту, чому не лише український народ, але й уряди і громадськість багатьох демократичних країн світу дуже легко купились на вербальні запевнення представників нинішнього українського режиму в іхній прихильності до демократії і ринкових реформ.
У другій частині своєї роботи Ельманович, посилаючись на вчення відомого Дона Хуана (у викладенні К.Кастанеди), звертається до поняття «контексту». Він вказує, що «контексти» є тими «позначеннями» (тобто поняттями), які люди створюють, намагаючись надати реальним предметам якогось певного змісту під час своєї «соціалізації світу», або ж створення власної «карти місцевості».
«ОСОБИСТІСТЬ, — пише Ельманович, — ЦЕ ТЕ, ЩО ПОБУДОВАНЕ ЗА ЗАКОНАМИ КОНТЕКСТУ. Всередині неї є ядро, яке визначає, який контекст являється її власним... Інформація всередині особистості може буть представлена на логічному рівні... і в образах — візуальних, аудіальних, кінетичних... з якими ми зустрічаємось у трансі. Але й тоді вони існують у рамках контексту. Ми орієнтуємось на контексти, хоча звичайно не усвідомлюємо цього» [93].
Контексти виконують у житті людини і суспільства дуже важливу роль, адже вони задають певну структуру (норму, правила) поведінки. «Революція, — слушно зауважує Ельманович, — є намаганням змінити контекст народу, громадянська війна — протидія цьому. Те ж відбувається при зміні релігії...» [94].
Він також вказує, що будь-яка спонтанність поведінки людини або соціальної групи звичайно допускається лише у межах певного контексту. Людина, яка включена до відповідного контексту, СТРИМУЄ СЕБЕ у тому чи іншому відношенні (бо внутри неї самої існують певні обмеження). Будь-яке розширення рамок контексту караєтся не лише з боку людського оточення, але — морально — й самою ж людиною (страх, докори совісті, самонавіювання й т.ін.). Проте, існують дозволені культурою певного соціуму способи «зняття контексту» (наприклад, карнавал: маска саме й означає зміну або розширення контексту). Отже, всілякі карнавали, містерії, шабаші — споконвіку є тими засобами, що відміняють старий контекст, але встановлюють новий, бо ж там також існують свої правила поведінки. «У будь якому соціальному контексті є свої правила: поки є свідомість, існує структура, поки є структура, існують правила», — зауважує Ельманович.
Він також стверджує, що «ми САМІ означуємо СВОЇ контексти, а чекаємо відповідної ЇМ поведінки ВІД ІНШИХ. Того ж ми вимагаємо й від себе (Я — ідеал)... Кожна людина — всередині себе — впевнена, що всі люди поділяють саме ЙОГО контексти, а тому дивується й обурюється, коли хтось діє "не за правилами"...» [95].
Отож, виходячи із сказанного вище, спробуємо логічно пояснити те, що саме сталося у нашому випадку. Під час «перебудови», а потім і набуття Україною незалежності, фактично, відбулися й певні зміни у попередній радянській системі соціальних контекстів. Переважна більшість членів нашого суспільства справедливо сприймала події 1991 р. як демократичну і соціальну революцію, чекаючи від неї й відповідних реальних системних змін. Вона також свідомо й підсвідомо очікувала (і це, підкреслимо, було абсолютно психологічно виправданим), що разом із заміною старих центрократичних контекстів на демократичні закономірно відбудуться й відповідні зміни у поведінці всіх, в тому числі й нового правлячого класу. Проте, як відомо, цього не сталося. При владі в країні залишилася стара номенклатурна система (і справа тут, підкреслимо, не в якихось конкретних особистостях!). Вона всередині себе мала власні контексти і власний стиль поведінки, що завжди відрізнялися від зовнішніх, чисто формальних. Та це ще, додамо, наклалося на загальну «вербальність». Вона не лише була традиційною для радянського суспільства, але й у тій чи іншій мірі взагалі є характерною для всього людства.
Отож, легко замінивши свої попередні й нібито «комуністичні» вербальні контексти на нібито «національно-демократичні», «новий» українській правлячий клас практично повністю зберіг свою стару системну поведінку. Тобто, постійно підтверджуючи вербально, що діє саме в рамках нових загальносистемних контекстів, він практично продовжував діяти поза ними та у межах свого власного старого контексту. (І це, зауважимо, для нього, що звик постійно й натхненно брехати не лише власному народу, але й всьому світові, — було дуже легко зробити. Бо ж брехня завжди була одним із основних способів його існування і діяльності).
Так от, коли оця хорстока обставина з часом відкрилася, наше суспільне свідоме й підсвідоме сприйняло це не просто як дуже нахабне шахрайство, але й у якості цілком неможливої «у цивілізованому суспільстві» аномалії. Тому воно було дуже тим шоковане і опинилось у стані глибокого психологічного стресу (який дехто, між іншим, тепер помилково намагається тлумачити як стан соціальної стабільності). Мабуть, такий самий стрес пережили також і уряди деяких країн світу, котрі допомагали проведенню т.зв. «демократичних ринкових реформ» в Україні...
Як відомо, стрес (від англ stress — напруга) є тим особливим інформаційним або емоційним станом організму (індивідуального чи соціального), що виникає у напружених обставинах. Характерним для цього стану є те, що окрема людина або ж якась соціальна спільнота «припускається помилок у розподілі і переключенні уваги, у неї порушується перебіг пізнавальних процесів (сприймання, память, мислення), спостерігається розладнання координації рухів, неадекватність емоційних реакцій, дезорганізація і гальмування всієї діяльності... Люди в умовах стресу, як правило, розгублюються...» [96].
Отже, при стресі якраз і має відбуватися саме те, що ми тепер можемо широко спостерігати в Україні. Як і будь-яка окрема людина, котра раптом опиняється у дуже незвичній або небезпечній для неї ситуації, наше суспільство обурилось і... розгубилось. Особливо, коли усвідомило, що і ця «нова українська влада», на яку покладались дуже великі надії, його також зрадила, як і попередня. Суспільство в цілому було морально і психологічно неготовим до такого розвитку подій. І тому, не знаючи що саме має робити у цій ситуації далі, воно зайнялося її осмисленням, а також оцінкою та пошуком всіляких варіантів своїх наступних дій. Зрозуміло, що у цілого суспільства цей процес має тривати набагато довше, ніж у окремого індивідуума...
Ото ж, т.зв. “стабільність”, про яку так полюбляють нині говорити наші урядовці, насправді є дуже небезпечним, — і насамперед для них, — соціальним симтомом. «Народ безмолвствует», — як сказав колись відомий поет А.Пушкін. Але не тому, що він, народ, насправді спокійний (перегляньте хоча би дані останніх соціологічних досліджень, котрі свідчать про превалюючі в суспільстві настрої по відношенню до влади). Він мовчить, бо ж поки ще розмірковує: що і як він має зробити з тією владою, яка його обдурила. Мабуть, на Заході цей стресовий стан вже завершився і там таки прийняли певні конкретні рішення. Адже, як стверджує Ельманович, будь-яке несанкціоноване розширення рамок контексту караєтся...
Таким чином, ми вважаємо, що саме існуванням в українському суспільстві стресового стану, що був викликаний «ножицями» між новим демократичним соціальним контекстом і старою центрократичною поведінкою влади, можна було би розумно пояснити оту масову, явно ненормальну політичну і соціальну пасивність, яка вже на протязі тривалого часу спостерігається у нас на фоні постійного погіршення умов життя більшості громадян. Проте, цей стресовий стан, — з його розгубленістю, дезорганізацією і гальмуванням життєдіяльності суспільства, — не може тривати вічно. Адже кожна жива система має певні адаптаційні механізми, що забезпечують швидке або повільне (це вже залежить від конкретних обставин) повернення її до гомеостатичного стану. До того ж відомо, що виводить людей із стресового стану інший потужний стрес, який може зіграти й позитивну роль. Ми вважаємо, що саме такий позитивний стрес в Україні нещодавно відбувся. І, отже, можна сподіватись на те, що у нас тепер починається поступове демократичне одуження соціальної системи, яке, в решті решт, коли-небуть має завершитись остаточним звільненням її від злоякісної пухлини номенклатурно-бюрократичного центрократизму.

 

 

 

Про принципи справжної демократії

 

Далі, на нашу думку, цілком було би доцільно зупинитись на питанні про загальні принципи справжньої демократії. Але спочатку нам необхідно чітко позначити саме це поняття — «демократія». Для цього скористаємось наступним розширеним його визначенням, яке цілком відповідає завданням нашої роботи та з яким ми в цілому погоджуємось.
«Демократія, — вказується у «Вступі до політології»», — це форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправ'я її членів, періодичної виборності органів правління та прийняття рішень у них по більшості. Та ще. Демократія визначається як заснований на певній системі цінностей ідеал суспільного ладу і відповідний до нього світогляд. Демократичний ідеал цінностей включає: свободу, рівність, повагу до прав людини та меншості, народний суверенітет, співучасть громадян в управлінні та інше» [97].
Демократичні (а по суті — загальнолюдські) цінності, які перераховують автори «Вступу» одночасно є також і організаційними принципами (тобто основними, вихідними положеннями) демократії. Проте, найбільш загальним з них і, можна сказати, абсолютним принципом демократії, її «наріжним каменем» та центральним стрижнем, є далеко не виборність керівництва Або ж не його періодична звітність перед виборцями, як дехто вважає. Та навіть не колективне прийняття важливих рішень всіма членами організації (хоча для демократії це, звичайно ж, дуже важливо). Таким найбільш загальним принципом, котрий охоплює всі інші, є cаме те, чого ленінський демократичний централізм ніяк не передбачає і дати не може ані в теорії, ані, тим більш, на практиці. Це — принцип свободи. Свободи рівноправних учасників будь-якої добровільної асоціації, яка утворюється і діє на основі спільності інтересів, цілей та моральних цінностей. Всі ж інші принципи демократії являються якраз похідними від принципу свободи. І саме тому є цілком закономірним: коли у якійсь соціальній організації (наприклад, у партії або державі) немає реальної свободи, то ж немає в ній і всього іншого, що обов'язково повинне існувати при справжній демократії, — ані реального рівноправ'я, ані справедливості, ані виборності керівництва і його підконтрольності виборцям, ані колективного прийняття рішень... Тоді у організації, яка лише називається демократичною, має місце лише зовнішня, формальна, псевдодемократична імітація здійснення цих принципів, якою цинічно та брехливо прикривається істинний, авторитарний і антидемократичний стан справ.
Згідно до загальноприйнятого тлумачення, свобода є можливістю і здатністю суб'єкта (окремої людини чи організації) проявляти свою волю, самостійно приймати важливі рішення та діяти згідно зі своїми інтересами та цілями, «бути самим собою». Це також є незалежність і автономність суб'єкта. Це — відсутність різного роду зовнішніх по відношенню до суб'єкту обставин, що його утискують і обмежують, порушуюють його системну цілісність і пов'язують функціональні можливості, заважають йому прогресивно розвиватись.
«Це, — пишуть автори «Політологічного словнику», маючи на увазі особисту свободу, — перш за все свобода внутрішня, свобода творчості як вираз своєї людської сутності. Найважливішим моментом внутрішньої свободи є моральна автономія особи, її «здатності бути господарем собі самому» (І.Кант). Необхідною умовою здійснення внутрішньої свободи є зовнішня свобода. Насамперед, це є формальна негативна свобода від перешкод на шляху її реалізації у вигляді зовнішнього втручання та примусу. Даний вид свободи виражає квінтесенцію права та знаходить конституційне закріплення у громадянських (особистих) правах. Різновидом зовнішньої свободи є політична свобода як можливість активної участі громадян в управлінні державним і суспільним життям...» [98].
Цілком вірно визначаючи магістральний напрямок розвитку людства і цілком обгрунтовано стверджуючи, що існування людини і її свобода є первісно нероздільними, Е.Фром писав: «Вся історія людства представляє собою безперервний процес зростання індивідуалізації й разом з тим  зростала значимість такого фактору, як свобода. Прагнення до свободи — це не метафізична сила, хоча законами природи його теж практично неможливо пояснити; воно представляє собою неминучий результат незворотних процесів індивідуалізації та зростання культурної свідомості людства. Авторитарні сили не в змозі усунути основні фактори, які породжують прагнення до свободи; точно так вони не можуть ліквідувати саме прагнення до свободи, що являється результатом цих умов» [99].
Погоджуючись з цим твердженням Фрома в цілому, ми, одначе, не можемо погодитись з ним у тому, що прагнення людини до свободи неможливо пояснити законами природи. Тому що прагнення всякого суб'єкта до свободи цілком можливо раціонально пояснити з позицій системного підходу. Воно, — дорівно як і прагнення до збереження конкретно даної форми свого існування, до забезпечення своєї життєздатності, до самоврядування, до повної власної самореалізації і прогресивного розвитку, — закономірно та іманентно притаманне абсолютно для всіх природних та соціальних систем, в тому числі й окремої людини. Втім, на цю обставину ми вже не раз звертали увагу і в попередніх наших роботах [100].
Великий Аристотель (IV ст. до н.е.), який по праву вважається одним із фундаторів світової політичної науки, в тому числі й вчення про демократію, справедливо вказував, що cаме свобода є найпершим та основним началом всякого демократичного ладу. «По загальноприйнятій думці, — писав він у своїй славнозвісній «Політиці», — лише при цьому [демократичному] державному ладі всі користуються свободою, бо ж до неї, як cтверджують, пpагне всяка демократія. А одна з умов свободи — по черзі бути керованими й правити» [101]. «Насправді, — зауважує він у іншому місці «Політики», — демократія визначається за двома ознаками: концентрацією верховної влади в руках більшості і свободою» [102]. Отже, свобода є не лише основою демократії, але й також дуже важливим критерієм, за яким треба визначати ступінь демократичності того чи іншого суспільства.
Другим важливим началом та характерною ознакою демократичного ладу, що безпосередньо являється наслідком свободи, Аристотель називає «можливість громадян жити cаме так, як цього кожному хочеться», маючи на увазі їх повне самоуправління і автономність. А от відсутність можливості «жити як хочеться» та необхідність підпорядковуватись чужим, «зовнішнім» рішенням він однозначно розглядав як прямий наслідок і «характерну ознаку рабства» [103].
Ще одним началом демократії та необхідною умовою свободи Аристотель називав рівну та реальну можливість всіх членів соціальної організації брати участь в управлінні загальними справами. І безпосередньо, тобто приймаючи участь у загальних законодавчих зборах, і по черзі — шляхом обрання на певну виконавчу суспільну посаду. Спеціально хочемо підкреслити, що мовиться тут не просто про можливість громадянина брати участь у формальних виборах якоїсь іншої особи на державну чи громадську просаду (як це, до речі, й відбувається у нас зараз). Мова якраз іде про право і реальну можливість кожного повноправного громадянина по черзі займати ту чи іншу виконавчу або судову посаду на протязі невеликого відрізку часу (за Аристотелем, оптимальний термін складає від 0,5 до 1 року, бо більші строки об’єктивно створюють небезпеку узурпації влади окремими особами). І це при демократії має відбуватись саме таким чином, щоб на цих посадах почергово змогли перебути усі громадяни держави!
Говорячи саме про це, Аристотель зокрема зауважує, що «всі посадові особи призначаються із всього складу громадян; всі управляють кожним, взятим окремо, кожний — всіма, коли до нього дійде черга... ніхто не може займати одну й ту ж посаду два рази, за виключенням військових посад; всі посади або ж ті, де це представляється можливим, короткострокові; судова влада належить всім, обираються судді із всіх громадян і судять у всіх справах або у більшій їх частині...» [104].
Аристотель також вказував, що при справжній демократії вся верховна влада в державі не лише формально, але й реально належить всій «народній масі» у вигляді народних зборів. «Народні збори здійснюють верховну владу в усіх справах; жодна [державна] посада такої верховної влади не має ні в якій справі або ж у надзвичайному випадку має її у найобмеженішому колі справ» [105]. Отож, справжнім демократичним началом він визначає таке начало, «коли всі вирішують всі справи, бо ж до такого роду рівності демократія саме й прагне» [106].
Справедливість, як принцип, Аристотель також розглядав у якості тієї необхідної основи, на якій повинен виникати й будуватися взагалі будь-який організаційний устрій, а особливо — такий державний лад, що «визнається демократичним по перевазі». Справедливість у політичному смислі розумілась ним як «наявність у всіх громадян рівної за кількістю долі [політичної] влади». Адже рівність, за Аристотелем, якраз і полягає у тому, «щоб верховна влада належала не комусь одному, але всім рівною мірою (за кількістю)». Саме таким способом у державі здійснюються справжні рівність і свобода. Але, вказує він, якщо вся законодавча влада реально зосереджена в руках не всього народу, а лише «окремих осіб» (тобто, навіть і обраних самим народом депутатів парламенту — О.Б.), то вже одне це є «характерною ознакою олігархічного ладу», а не демократії [107].
У теперішній час широко визнається всюди, що демократичний принцип свободи не може обмежуватись тільки політичною сферою життєдіяльності суспільства. При справжній демократії він також повинен безумовно розповсюджуватись й на всі інші сфери суспільного життя, — економічну, соціальну, культурну, духовну й т.ін. Також цей принцип має у дійсності охоплювати всі сторони життя кожної окремої людини. Ото ж, як вірно відзначають автори «Вступу до політології», «основу будь-якого демократичного режиму складає економічно незалежна особа, що володіє вільним вибором сфер діяльності й пов'язує своє буття з результатами власної діяльності. Такої незалежності можна досягти лише в умовах соціально закріплених пріоритетів особи перед суспільством та приватної власності перед власністю державною. Економічно незалежні громадяни шляхом таємних, рівних і прямих виборів обирають на визначені строки представників до органів місцевого та державного управління» [108].
Також автори «Вступу» спеціально акцентують увагу на тому, що справжній «демократичний режим не зводиться лише до захисту прав більшості, а забезпечує права меншості у виборчій системі і у представницьких органах влади. Загальнодержавні рішення приймаються не тільки більшістю, але й шляхом досягнення консенсусу з меншістю та опозицією» [109].
Кажучи про це, ми не можемо залишити поза увагою ще одне важливе положення демократії, про існування якого багато хто у нас в Україні взагалі не здогадуються. Досить чітко воно зформульовано у одного з відомих американських теоретиків сучасної демократії Р.А.Даля. «Обов’язкові колективні рішення, — пише він, — повинні виноситись тільки тими особами, які самі зобов'язані їх виконувати, — інакше кажучи, членами самої асоціації, а не тими, хто стоїть поза нею. Оскільки правомірні закони не можуть встановлюватись тими, хто сам не зобов'язаний підкорятися цим законам» [110].
З цього положення цілком логічно випливає цілий ряд інших важливих морально-правових положень сучасної демократії. І зокрема:
а) безумовна вимога участі у процесі прийняття рішень, які одночасно стосуються всіх, cаме всієї сукупності (всього колективу) повноправних членів організації, а не тільки вузького кола його керівних «представників»;
б) об'єктивно нелигітимний, необов'язковий характер тих рішень (законів, постанов, etc.) керівництва будь-якої демократичної організації (у тому числі й держави), якщо у процесі їх обговорення, узгодження та прийняття не беруть участі всі її повноправні члени;
в) об’єктивно неправовий і аморальний характер тих управлінськіх рішень (законів, указів, постанов), дія котрих не розповсюджуються також і на керівництво організації, та яким саме воно відмовляється підкорятись.
Розглядаючи проблеми демократичного права і, зокрема, права приватної власності, А.Р.Даль вказує на те, що сам термін «право» являється двозначним і саме це часто породжує певні логічні невідповідності. Він пише, що якесь право може бути легальним, але негарантованим у конституції, як, наприклад, право палити у ресторанах та інших публічних місцях, що існувало раніше. Право також може охоронятись конституцією, але протирічити моральним нормам суспільства. У якості прикладу останнього, він наводить право володіти рабами у Вірджинії напередодні Громадянської війни в США. Отож, Даль робить такий висновок: «Якщо система законів порушує основні моральні права, ми повинні у тій самій мірі обвинуватити законний порядок як порушення основоположного морального права і прагнути змінити цей порядок. Право на самоврядування і, отже, на демократичний процес — це, безумовно, одне з найголовніших серед усіх моральних прав» [111].
Нарешті, слідує тут сказати ще й про такий важливий демократичний принцип, який природно витікає з безумовного і верховного права народу на самоврядування. А також — законного права народу самому, за своїм власним розсудом та у будь-який час (якщо у цьому виникає нагальна потреба) визначати, встановлювати або змінювати форму існуючого суспільного устрою або державного ладу. Дорівно, як і законного права народу зміщати у будь-який час (а не лише тільки в ході чергових демократичних виборів) будь-кого з посадових осіб, або ж навіть скасовувати цілі установи, котрі не виправдовують народної довіри, несумлінно ставляться до своїх службових обов’язків, шкодять народові та його благополуччю, порушують права і свободи громадян, нехтують суспільними мораллю і законами, коять кримінальні злочини й прагнуть до узурпації влади. Згідно до правових демократичних настанов, саме народ має не лише виключне право, але й навіть прямий обов’язок зміщати таких осіб, скасовувати установи, а також самостійно обирати відповідні засоби для цього у залежності від обставин, що склалися. Так, наприклад, у загальновідомій «Деклараціі незалежності США» (1776 р.), яка є загальновизнаним юридичним обгрунтуванням цього демократичного принципу, говориться наступне:
«Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди cтворені рівними і наділені Творцем певними уродженими та невід'ємними правами, серед яких — право на життя, на свободу й на прагнення до щастя; що для забеспечення цих прав люди створюють уряди, справедлива влада котрих засновується на згоді керованих; що, якщо будь-який державний лад порушує ці права, то народ має право змінити його або скасувати та встановити новий лад, що заснований на таких принципах і організує управління у таких формах, які повинні найкращим чином забезпечити безпеку та благоденство народу. Розсудливість, звичайно, потребує, щоб форми правління, що давно склалися, не змінювались у наслідку малоповажних і минущих причин, бо ж досвід минулого показує, що люди скоріше схильні терпіти зло, поки воно ще переносиме, аніж користуватися своїм правом скасування звичних форм життя. Але коли довгий ряд зловживань і насильств, [що розпочаті у відомий період і] незмінно переслідують одну й ту ж мету, виявляє прагнення підкорити народ абсолютному деспотизму, то право і обовязок народу скинути такий уряд і створити нові гарантії забезпечення своєї майбутньої безпеки» [112].
Стосовно до цього, той же Р.А.Даль відмічає, що при реальній демократії мають існувати два види рівності, котрі щільно взаємопов’язані між собою — рівність політичних засобів і рівність влад. То ж, якщо говорити про засоби влади, при демократії обов’язково має існувати відносна рівність громадян «у можливостях здійснення фізичного супротиву й примусу, в тому числі володіння вогнепальною зброєю, військову організацію і поліцію (тут мова іде саме про громадянські, а не аналогічні державні установи — О.Б.); у їх як громадян правовому верховенстві над державою... приблизна рівність у розподілі таких політичних засобів сприяє приблизній рівності у розподілі влади, або, точніше кажучи, у контролі за державною владою» [113].
До речі, напередодні Жовтневої революції 1917 р., майже такі ж самі за змістом думки висказував і В.І.Ленін. У своїй відомій, дешо «нетрадиційній» і дійсно комуністичній праці «Держава і революція» (яку, між іншим, радянська «номенклатура» завжди «нерозуміла» й недолюблювала) він, зокрема, написав: «Демократія є формою держави, один з її різновидів. І отже, вона представляє собою, як і будь-яка держава, організоване, систематичне застосування насильства до людей. Це з одного боку. Але з іншого, вона означає формальне визнання рівності між громадянами, рівного права всіх на визначення устрою держави і управління ним... розбити, зламати вщент, зтерти з лиця землі буржуазну... державну машину, постійну армію, поліцію, чиновництво, замінити їх більш демократичною, але все ще державною машиною у вигляді озброєних робітничих мас, що переходять до поголівної участі народу в міліції... Облік і контроль — ось головне, що треба для «налагодження», для правильного функціонування першої фази комуністичного суспільства. Усі громадяни перетворюються тут на найманих службовців держави, якою являються озброєні робітники...» [114].
Ми особисто не вважаємо, що саме той дуже радикальний і насильницькій шлях заміни одного державного ладу на інший, який був запропонований колись Леніним і здійснений під його керівництвом у нашій країні, являється для будь-якого народу єдино можливим і сприйнятним революційним шляхом. Навіть і тоді, коли якійсь народ опиняється у вкрай критичній для свого існування ситуації. Мало того. Ми вважаємо, що саме цей революційний шлях з застосуванням насильства є у суті своїй хибним і таким, що призводить до дуже великих й нічим, об’єктивно, не виправданих втрат для всього суспільства. Тим більше, що історія другої половини ХХ ст., починаючи з індійської національно-визвольної боротьби під проводом М.Ганді, практично нам довела: великі демократичні і соціальні революції, коли вони дійсно потрібні, можуть відбуватись не лише насильницьким, але й ненасильницьким (або ж, як то кажуть тепер, «оксамитовим») шляхом. І, отже, шляхом не деструктивним, а конструктивним. До речі, якраз такою в цілому й була остання «перебудовчя» революція в СРСР, саме завдячуючи якій наш народ отримав довгоочікувану незалежність...
Одначе, нам слідувало б акцентувати увагу не лише на об’єктивному існуванні безумовного морального і юридичного права народу змінювати у разі власної потреби державний лад і самому обирати шляхи цієї зміни. Як випливає із наведених вище цитат, дуже й дуже важливим для життя народу є постійна охорона вже колись встановленного ним демократичного ладу. І от саме для цього народ повинен не лише володіти досконалим конституційним закононодавством, яке б виключало жодну можливість узурпації влади, корупції або інших зловживань з боку будь-яких державних посадових осіб чи органів. Сам народ, як і всякий справжній пан чи господар, повинен постійно й жорстко контролювати всіх своїх найманців-управляючих, всі інститути і органи публічної влади, які зобов’язані сумлінно йому служити і ретельно виконувати свої службові функції.
Задля збереження своєї суверенної влади і захисту її від узурпації «слугами», народ повинен також створити собі ефективні й надійні «запобіжні» засоби у вигляді незалежних від держави і т.зв. «жирних котів» власних засобів інформації, громадської міліції і національної гвардії, служби шерифів, комітетів народного контролю, народних трибуналів, незалежних громадянських судів і т.п. Щоб використовувати їх як загальносистмні управлінські структури зворотнього зв’язку, — задля попередження або своєчасної ліквідації негативних соціальних процесів ще на самому початку їх утворення, для позитивного і мирного розв’язання соціальних антагонізмів і конфліктів, для постійного суспільного впливу на державу (як і взагалі на весь апарат управління суспільством) з метою утримання режиму її функціонування якраз у тому правовому руслі, яке буде визначене самим народом. Він повинен також запровадити й інші надійні механізми захисту демократії (законодавчі та соціальні), котрі мали би діяли цілком автоматично і незалежно від суб’єктивних бажань тих або інших осіб. Мабуть, діяли б навіть у чомусь незалежно й від самого народу. Бо ж його, як це неодноразово доводила нам вже й новітня історія, можна інколи досить легко умовити, улестити чи обдурити.

 

 

Про демократію в  Америці

 

Однією з класичніших і життєздатніших демократичних моделей, котрі сьогодні реально існують у світі, вважається демократія Сполучених Штатів Америки. Отож, її загальному розгляду в світлі саме тієї проблеми, що нас тепер цікавить, ми й присвячуємо даний розділ.
Почати, певне, треба з того, що витоки сучасного суспільно-політичного ладу США, — дорівно, як і витоки американської демократичної ідеології, — головним чином, знаходяться в Біблії. Саме на цю обставину неодноразово звертало увагу багато дослідників вже у ХIX столітті. Так, російський дослідник Мойсеєвого закону А.П.Лопухін писав у 1882 р.: «При розгляді політичного ладу в Мойсеєвій державі мимоволі вражає схожість з організацією державного управління у Сполучених Штатах Півн. Америки... Коліна за своєю адміністративною самостійністю цілком відповідають штатам, з яких кожний представляє [собою] також демократичну республіку. Сенат і палата [представників] цілком відповідають двом вищим групам представників у Мойсеєвій державі — 12 і 70 старійшинам... Після поселення у Палестині ізраїльтяни спочатку (у добу суддів) складали союзну республіку, у якій самостійність окремих колін доведена була до рівня незалежних держав». Коментуючи ці рядки, Н.Н.Алєксєєв вказує, що за думкою Лопухіна єдиною відміною Сполучених Штатів від старозаповітної республіки являється відсутність в останній президенської влади. «Порівняння ці особливо вражаючі, — пише він далі, — в силу того, що англійські сектанти, які заснували американські штати, дійсно будували свою нову державу за біблійними зразками» [115].
Що це означає? А це означає те, що т.зв. «отці-засновники» США з самого початку цілком свідомо будували свою країну не як «президентську», але як теократично-демократичну республіку, верховна влада в якій належить виключно Богові. Його ж «помазанником» на американській землі є не президент країни (котрий являється хоча й найвищим державним, але всього лише найманим службовцем), а саме народ Сполучених Штатів.
Тут можна також згадати ще й про те, що багато хто з отців-засновників і президентів США були членами духовно-політичного ордену масонів (або «вільних каменярів»). Своєю головною метою вони вважали побудову т.зв. «Храму». «У всіх “вільних каменярів“, — пише Б.А.Печніков, — спільна мета: замість справжніх церков вони зводять деякий «храм гуманності», при цьому каменями їм служать люди, будівельним розчином — терпимість і братерство, кресленням — Біблія, а архітектором — Бог, якого вони називають “Великим Архитектором Всесвіту“» [116].
Отож Храм, який будують масони, є нічим іншим, як новим і гуманним людським суспільством, — майже таким собі «комунізмом» (адже саме їм належить відомий всім лозунг: «Мир, Труд, Свобода, Рівність, Братерство й Щастя», який лише позичили у них радянські «комуністи»). Або ж — Царством Божим на Землі, тобто таким суспільним ладом, котрий улаштований і функціонує у відповідності до законів Всесвіту. Звичайно цей Храм зображується у вигляді усіченої нагорі єгипетської піраміди. Верхівкою ж їй слугує Велика Ідея — символічне зображення Бога у вигляді трикутника з всевидячим оком всередині. Мабуть, кожний з нас вже встиг побачити це зображення на американських доларах. Разом із написаним там девизом: «У Бога ми віримо»...
Аналізуючи книгу А.Токвіля «Демократія в Америці» (1835 р.), Р.А.Даль вказує на те, що в ній чітко виділені «чотири фактори загального характеру», які могли б послужити на користь демократії та свободи не тільки в США, але й у інших країнах світу.
Першим фактором він називає «загальне розповсюдження економічного добробуту або фізичного благополуччя». «Через півтора століття після дослідження Токвіля, — пише Даль, — ми дійсно виявляємо надзвичайно тісний взаємний зв'язок між економічним добробутом та демократією. Демократичні настанови існують сьогодні винятково у тих країнах, де є високий рівень валового національного продукту на душу населення... Демократія не потребує ані багатства, ані стандартів матеріального добробуту, які переважають сьогодні у промислово розвинених країнах. Замість цього вона вимагає почуття, що розділяється багатьма, відносного економічного добробуту, справедливості та можливості успіху — умови, що засновується не на абсолютних стандартах, а на порівняльній оцінці використаних і втрачених шансів» [117].
Другим фактором є необхідність для демократії такого плюралистичного організаційного устрою суспільства, при якому «влада і соціальні функції децентралізовані у великій кількості відносно до незалежних від держави самих різних асоціацій, організацій та груп», — політичних, професійних, економічних, релігійних, культурних й т.ін. [118].
«По-третє, — пише Даль, — Токвіль звернув увагу на важливість конституційно закріпленої децентралізації у Сполучених Штатах — поділення влад на три відносно незалежні центри; територіальне розподілення влади між федеральним урядом та урядами штатів; децентралізацію аж до рівня місцевих органів; на децентралізацію судочинства через введення англо-американської системи суду присяжних... конституція забезпечує набагато більш високий ступінь децентралізації влади між відносно незалежними інститутами, ніж це вважається необхідним або бажаним у більшості інших країн... адміністратівні відомства прагнуть бути відносно незалежними одне від одного, від виконавчої влади і від влади законодавчої; і деякі функції закріплені за місцевими владами» [119].
Четвертий фактор — це якраз те, що нині називається світоглядом та політичною культурою соціуму, а Токвіль називав «вдачею народу». Cаме цьому четвертому фактору Токвіль надавав найбільше значення «для поєднання свободи з демократією і владою більшості». Оскільки він вважав, що для підтримання демократії фізичні умови країни є менш важливими, ніж закони (конституційна система). А закони, у свою чергу, займають підлегле місце по відношенню до вдачі народу. Отож, Токвіль cтверджував, що ані економічне процвітання, ані добра конституційна система не можуть забезпечити демократії серед того народу, який у істотних моментах сам не готовий до неї. Якщо якомусь народові бракує демократичних поглядів, що розповсюджуються та живляться більш широкою людською культурою, світоглядом, звичкам, звичаями та вдачею, то економічна криза здатна викликати у нього крах демократії. Тоді ж як народ, котрий такою культурою володіє, зміг би зберігати демократичні інститути у недоторканості навіть і в найважчі для себе часи [120].
Нам тепер невідоме, чи звертав хто-небудь до нас увагу на те, чим cаме відрізняється американська демократична модель від тієї моделі соціальної організації, котра тепер впроваджена в Україні та яку теперішні українські владоможці намагаються видавати за «ринкову демократію».
Проте, розбіжність — і досить істотна, принципова розбіжність — між ними дійсно існує. Полягає вона у значному переважанні в демократичному американському суспільстві, на відміну від жорстко централізованного українського, принципів і відносин свободи, автономізму й федералізму. Причому, це переважання фактично існує не лише в організації державного ладу цієї країни або в організаційному устрої практично всіх суспільних формувань, але й навіть у американській економіці та сучасному промисловому виробництві.
«Якщо демократія виправдана в управлінні державою, — логічно обгрунтовує це положення Даль, — то вона виправдана також і в управлінні підприємствами у сфері економіки. Більше того, якщо вона не виправдана в управлінні підприємствами, її неможна обгрунтувати і у застосуванні до управління державою. Члени будь-якого обєднання, для яких мають силу положення про демократичний процес, мають право на самоврядування шляхом демократичного процесу» [121].
У якості типового прикладу організаційного устрою американських громадських організацій, тут можна було би привести дві провідні політичні партії США — демократичну і республиканську. По своєму організаційному устрою обидві ці партії однаково представляють собою потужні суспільно-політичні децентралізовані структури федералістського (тобто союзного, асоціативного) типу, у яких широко діє принцип автономізму. Обидві вони не мають формального та постійного членства. Проте, цікаво відзначити те, що за даними опитування суспільної думки, яка була проведена ще у 1986 році, на той час самостійно (!) зараховували себе до демократів 38%, а до республіканців — 23% американських виборців. Партійний механізм американських демократів, який не має жорстко централізованої вертикальної структури, представляє собою «горизонтальне» об'єднання парторганізацій штатів. Кожна з них має свої виборчі осередки у всіх виборчих округах та ділянках США. Республіканська партія також представляє собою сукупність штатних, окружних, міських партійних організацій, що володіють досить високим ступенем автономності. Вищими органами обох партій є національні з'їзди. Поточне керівництво партіями у масштабах всієї країни та між виборами у органи державної і місцевої влади здійснюють їх національні комітети. Вони виконують, головим чином, координаційні та ідеологічно-пропагандиські функції, організують проведення загальнопартійних з'їздів і конференцій, а також виборчих кампаній [122].
Тепер дещо про ті процеси демократизації, які відбувались в останній час у економіці та промисловому виробництві США. Як відомо, в останньому дисятилітті ХХ ст., — тобто саме тоді, коли в Україні звершувалася центрократична контрреволюція, і вона від того все більше й більше «летіла у прірву», — Америка досягла вельми значних успіхів не лише в економіці, у зростанні добробуту і соціальної захищенності громадян, у зміцненні власної оборонної могутності, але й взагалі у всьому своєму загальносистемному розвитку. На нашу думку, далеко не останню роль у цьому зіграли саме ті суттєві зміни, які були викликані процесами подальшої свідомої і послідовної демократизації галузі управління (менеджменту), і, насамперед, у економічно-виробничій сфері, які перед тим на протязі тривалого часу відбувались у США.
Ця демократизація, — а вона, перш за все, потребувала обов’язкового і швидкого впровадження «нової управлінської філософії», «нового мислення», а також заміни старих, традиційних централістських структур, методів і засобів керування на нові, децентралізовані й більш або менш демократичні, — була викликана не стільки навіть проблемами загального соціально-економічного розвитку, скільки об’єктивною необхідністю постійно підвищувати ефективність і конкурентну спроможність американських компаній на внутрішньому та світовому ринках. Бо ж, як вказується, «багато американських компаній, не відчуваючи у 50-60 роки тиску ринкової конкуренції з огляду на відносне відставання від них промислових фірм Японії та Західної Європи і за технічним рівнем, і за організацією виробництва, зформували у себе надмірно жорсткі системи управління, які виявили усю свою неспроможність лише у 70-ті й 80-ті роки... Ці компанії наполегливо намагались підвищити ефективність своїх існуючих систем управління, просто не розуміючи, що це робило їх ще більш жорсткими і невправними, ще більш несприйнятними до нового. Їм не допогали вже ані перенесення виробничих потужностей на нове місце, ані будівництво нових підприємств. Без зміни способу управлінського мислення розраховувати на підвищення конкурентної здатності у сьогоднішньому світі, в якому роль динамічних факторів все більше й більше зростає, вже неможливо» [123].
І от тоді керівництво провідних американських компаній рішуче розпочало свою власну демократичну «перебудову». До речі, у нас є деякі підстави вважати, що успішний досвід саме цих компаній у здійсненні внутрішньої демократизації задля підвищення своєї ефективності і конкурентної здатності якраз і намагався використати М.С.Горбачов при здісненні відомої радянської «перебудови» (бо ж, принаймні, риторика дуже подібна).
Ми не можемо зараз докладно розглядати тут саме це питання. Але вважаємо за потрібне зосередити увагу на декількох важливих моментах ідеологічного характеру. Перш за все, на тому, що у рамках «нового управлінського мислення» будь-яка виробнича система почала розглядатись як система соціально-технична. Причому, до технічної підсистеми почали включатись не лише машини, устаткування чи різноманітні види технологій, але й управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого планування, технічні засоби й навики роботи, рівень кваліфікації та підготовки робітників, її професійний склад. Соціальна ж підсистема розглядається у якості дуже важливого компоненту сучасного промислового виробництва, а також як фактор підвищення конкурентної спроможності фірми. Ця підсистема «включає всі форми морального і матеріального стимулювання праці, стиль керівництва, участь рядових робітників і службовців у процесі прийняття управлінських рішень, можливості кар’єри і просування по службі, інші види визнання заслуг, організаційна культура» [124].
Нова організація виробництва, котра проводиться у рамках «нового мислення», передбачає такі його характеристики:
1. Невеликі організаційні підрозділи з невеликою кількістю працівників, які мають дуже високий рівень кваліфікації й освіти.
2. Невелику кількість рівнів управлінської ієрархії і майже повне скасування організаційної піраміди.
3. Бригадні або командні організаційні структури.
«Сьогодні, — пишуть Ч.Дж.Грейсон і К.О’Дел, — на всіх рівнях управління потрібні автономні, самоврядні групи працівників з різних підрозділів компанії, що здатні безпосередньо вийти на ринок, розробити й виготовити якийсь новий вузол, компонент виробу, матеріал або вирішити проблему, яка стоїть перед виробництвом, заважаючи підвищенню його ефективності й рентабельності» [125].
«У часи епізодичної уваги до нововведень, — говориться у книзі «Майбутнє організацій», яка вийшла під редакцією Дж.Хейга, — формувалися жорсткі організаційні структури управління. Такі жорстко організовані системи працюють чітко і злагоджено лише в умовах добре відомих, відлагоджених виробничих процесів... Такі системи, або моделі управління, називають механістичними, чи бюрократичними... Такий тип організації на протязі тривалого часу розглядався теоретиками і практиками менеджменту в якості ідеальної моделі для системи управління організаціями взагалі. Одначе все більше підвищувалась зацікавленність виробників у нововведеннях... І стало зрозумілим, що механістична модель непридатна для вирішення завдань оновлення. Нововведення легко може бути зруйноване прокрустовим ложем бюрократичної організації і притаманним їй стилем управління... Громіздкість процесів прийняття рішень, придушення ініціативи, послаблення звязку з кінцевими результатами праці — ці якості механістичної моделі гальмують технологічні зрушення» [126].
Отож, у рамках «нового мислення» головна ставка була зроблена на суттєву гуманізацію управління і відомий нам «людський фактор». А також — на зовсім іншу, «м’яку» і нелінійну організаційну модель, котра називається «органічною» та багато в чому є прямою протилежністю до старої, жорстко централізованої та ієрархізованої механістичної моделі. Вказується, що організація, яка заснована на цій органічній моделі, має такі властивості:
«1. У організації відсунє жорстке розподілення цілей, індивідуальних завдань і сфер відповідальності, відбувається їхній постійний перерозподіл і корегування.
2. У організаційних структурах ієрархія порушується, переважають горизонтальні комунікації та неформальні зв’язки.
3. Управління конкретними приватними завданнями може здійснюватись на будь-якому рівні та в будь-якій ланці організації.
4. Регламентація робіт низька, ставка робиться на ініціативу виконавців.
5. Головне у організації — розвиток персональних якостей працівників, їхнього потенціала, що є запорукою якісного виконання робіт» [127].
Автори книги приходять до висновку, що організацією майбутнього являється підприємницька організація. В управлінському плані вона є організацією, яка засновується на органічній моделі. Вона створюється на основі нової ідеї, і вся її діяльність підкоряється завданню реалізаціїї саме цієї ідеї. Існування ж справжньої підприємницької організації неможливє без особи підприємця. Тобто якраз тієї людської особистості, основною рисою якої є стійка внутрішня потреба у досягненні конкретних позитивних результатів. А це — новий і вельми перспективний тип мотивації людської діяльності. Справжній підприємець, являючись за своїм характером особистістю творчою й непосидливою, завжди внутрішньо орієнтований на вирішення різноманітних складних проблем, які він сприймає як особистий виклик, а також на матеріалізацію нових і ризикованих ідей. Тому головним для нього являється діалектичній рух вперед, поступове просування від практичного вирішення однієї складної проблеми до ще більш складної. Отож, автори вважають, що саме таким підприємницьким організаціям, які переважно складаються з людей, котрі за своїм внутрішнім складом є справжніми підприємцями, якраз і належить майбутнє. [128]. Причому, додамо вже від себе, не лише на виробництві чи в економіці, але й у багатьох інших сферах суспільного життя. В тому числі, напевне, в політиці.
Адже тут справжнім споживачем політичної продукціїї (у вигляді певних управлінських рішень) є кожний пересічний громадянин, кожний виборець. А він, безперечно, має своє законне право не лише самостійно обирати собі «виробника», але й своєчасно отримувати від того потрібний йому продукт належної якості. Якщо ж той «виробник» його постійно обдурює і чесно не виконує своїх зобов’язань, — споживач має законне право в будь-який час, не чекаючи завершення строку «контракту», відмовити цьому «виробникові» у своїй довірі, відшкодувати за його рахунок свої моральні й матеріальні збитки, та звернутись до послуг іншого «підприємця», котрий найліпше зможе забезпечити його життєві потреби. Й ось саме це буде і демократичним, і справедливим!..
Звичайно ж, усе, що мовиться тут, аж ніяк не можна сприймати як таку собі ідеалізацію, або ж панегірик, американської демократії. Ми також далекі від будь-яких тверджень про те, що у відносно благополучній тепер Америці вже майже всі суспільно-системні проблеми вирішені, і в ній, немовби у небесному раю, запанували тотально-безмежні благополуччя й щастя. І що в самій Америці вже більше не залишилось анічогісіньки такого, що не потребувало би швидкого й рішучого змінення, вдосконалення чи оновлення (в тому числі й у самому демократичному ладі цієї країни). Тим більше, що якраз про це, — тобто про власні проблеми, про необхідність подальшого й радикального демократичного оновлення своєї країни, — майже постійно й відкрито (але не голословно, як у нас!) заявляє само американське керівництво. І не лише, додамо, заявляє, але й дійсно робить цілком конкретні справи задля того, щоб ще більше підвищити життєздатність та конкурентну спроможність всієї своєї соціальної системи.
Так, наприклад, виступаючи у січні 2000 р. в американському Конгресі зі своїм останнім зверненням до нації, бувший Президент США, демократ Б.Клінтон зауважив, що «Америка ніколи ще не мала таких чудових можливостей і в той же час обов’язків — побудувати ще більш солідний союз, про який мріяли отці-засновники». Тому він призвав свій народ до нової американської демократичної революції ХХI столiття, «сприятливих можливостей, відповідальності і єдності». Одночасно запропонувавши, до речі, не лише ще більше державних коштів направляти на різноманітні цілі соціального захисту і розвитку, але й значно зкоротити при цьому державні податки [129].
Саме з рішучого наміру значно скоротити податки (на цілих 1,6 трильйона доларів!), а також підвищити державні витрати на медичне обслуговування і освіту американців, — розпочав свою діяльність у січні 2001 р. і новий Президент країни Дж.Буш-молодший (республіканець). Поздоровляючи з призначенням на посаду нового Державного секретаря США К.Пауела, він заявив: «Наші погляди на людську свободу не пуста формальність, а базовий і керівний принцип цієї великої держави» [130]. А от у своїй інаугураційній промові він з такими словами звернувся до всіх американців: «Я закликаю вас бути громадянами! Громадянами, а не суб’єктами! ...Адже виконання важливіших завдань демократії залежить від кожного з нас» [131]. І от коли таке заявляє американський Президент, то йому чомусь віриться. Мабуть, саме тому, що знаеш: в Америці немає «паперово-вербальної», як у нас, демократії. Тобто того «фарисейського» режиму, керівники якого сприймають свій народ лише у вигляді пасивного і мовчазного об’єкту для власного взаконеного грабунку й всілякого «безмежжя». Там державна влада дійсно поважає свій народ, служить саме йому (а не собі або ж комусь іншому), прагне перманентно поліпшувати (а не погіршувати) умови його життя, постійно турбуюється про загальне (а не тільке власне) благополуччя...
Й, нарешті, завершити цей розділ хочемо однією цікавою цитатою зі статті відомого професора медицини В.Войтенко у газеті «День». Вона, на наш погляд, дуже точно передає загальну ауру тієї принципової відмінності, яка існує між американською демократією і сучасним українським режимом.
«Навіть у багатій і в цілому щасливій Америці, — пише Войтенко, — кілька місяців тому я бачив виразний лозунг: «Fuck the Millenium» (дозвольте не перекладати). Але, звичайно ж, не цей лозунг і навіть не багатство Америки вразили мене. Мені видались такими, що заслуговують на увагу, деталі, які будь-які пан чи пані Сміт вважають самоочевидними й такими, що не потребують коментарів. Перше: у найбільшому католицькому соборі Нью-Йорка... над головами прихожан майорить державний прапор США — але таке місце для нього знайшлося не за примушенням, а з патріотизму. Друге: могила президента Дж.Ф.Кенеді на Арлінгтонському цвинтарі на порядок скромніше у порівнянні з напівмавзолеями, якими у нас колись чествували секретарів обкомів, а сьогодні — кримінальних «паханів». Третє: кожний бажаючий може відвідати американський Сенат і заглянути там куди завгодно — від ватерклозету до приміщення, у якому на цей час засідають сенатори. Хочете вірте, хочете — ні, але у мене на очах поліцейський дозволив зайти до Сенату дівчині з собакою... Не уявляєте? Тоді спробуйте зайти в наш парламент без собаки... Між іншим, у Білому домі є також екскурсійний маршрут, і це не заважає президенту США думати й приймати рішення (або грішити...). Наші проблеми складаються, насамперед, з того, що інтер’єри парламенту і резиденції Президента насправді мало кого цікавлять. А якщо ви... станете домагатися до одного з цих приміщень... до вас визовуть навіть не службу безпеки, а, можливо, психіатричну бригаду. Наша влада — не наша...» [132].
Отож, засновуючись хоча б лише на тому, що було сказане вище про демократичну Америку, можна зробити висновок, що лише реальна демократія здатна забезпечити як цілому суспільству, так і всім його компонентам сприятливі умови їхнього для повноцінного існування та прогресивного розвитку. При справжній демократії, у якості керівних принципів організації життя суспільства і всіх його складників, завжди виступають індивідуальні права людини, широкий автономізм, федералізм, плюралізм і значна децентралізація. Будучи такими, що засновуються на більш фундаментальному демократичному принципові свободи, вони обов'язково повинні «йти знизу», чітко закріплюватись у конституції країни та безумовно гарантуватись на практиці. Причому, гарантуватись не тільки й не стільки офіційною державною владою або якимись з її інститутів. Але, і це насамперед, розвиненою демократичною вдачею і відповідним рівнем політичної культури пересічного населення країни, її демократичним законодавством, активною та безпосередньою участю в управлінському процесі абсолютно всіх громадян, постійним і ефективним впливом на державну владу з боку найголовнішого і найважливішого суб'єкта дійсно демократичної політики — народу.

 

 

Про відповідь на питання «Що робити?»

 

У найбільш загальному вигляді відповідь на питання «що робити?» може бути такою: продовжувати робити «перебудовчу» демократичну революцію. Саме оту революцію, яка розпочалась ще у середині 80-х років минулого століття в СРСР, а потім була загальмована українськими контрреволюційними силами та їх «реформами» вже після отримання Україною незалежності (про її основну мету і головні завдання дивитись вище).
На питання ж «як робити цю революцію?» також можемо відповісти тут взагалі: звичайно, «оксамитовим» — тобто принципово мирним і ненасильницьким шляхом. Найбільше акцентуючи при цьому увагу на її конструктивному характері та загальносистемному змісті. Треба прагнути до того, щоб у результаті здійснення цієї революції ніхто нічого не втратив, а велику користь від неї отримали всі. Або ж, принаймні, виграла все і не програла нічого переважна більшість громадян України. І щоб Україна, нарешті, перестала виконувати на міжнародній арені свою нинішню ганебну роль світового аутсайдера, що їй аж ніяк не лічить. Та щоб вона у дійсності перетворилася на демократичну, життєздатну, динамічну, потужну, ефективну і всебічно розвинену в соціальному плані країну. Таку, яку щиро люблять і без якої себе не мислять її власні мешканці, а також — з великими повагою і надією ставляться інші народи світу... Отож, хто «за»? Просимо підійняти руки!..

 

 

Заключення

 

Знову, й всупереч всім попередженням, наливаючи міцне молоде вино української демократичної назалежності в старі й диряві бурдюки державно-бюрократичного централізму, ми нібито й гадки не мали про те, що вже невдовзі нам прийдеться з сумним подивом констатувати: «От, і бурдюки розірвало, й вино розтеклося!»... Напевне ж, хотіли як краще, а сталося... Відоме як сталося...
Отож, наш попередній розгляд проблеми, яка повязана зі співідношенням і протистоянням демократичного централізму й демократії, дозволяє нам таким чином відповісти тепер на оті питання, котрі були поставлені нами ще на початку даної роботи:
1. Так званий «демократичний централізм», — як і взагалі будь-який централізм, взятий у якості основного організаційного та управлінського принципу, — насправді не має нічого спільного зі справжньою демократією. Більше того. Він є її прямою діалектичною протилежністю й агресивним антагоністом. Вони співвідносяться між собою майже так само, як співвідносяться жіноче начало «ІНЬ» та чоловіче начало «ЯН», що відомі нам з класичної китайської філософії. Отож, навіть саме це словосполучення — «демократичний централізм» — є у суті своїй просто семантичним парадоксом або нонсенсом. Приблизно таким, як добре відоме індіанське словосполучення «вогняна вода»: і не вогняна зовсім, і не вода, а дещо інше. Та ще й далеко не завжди корисне. І особливо у великих дозах...
2. При створенні нових, сучасних, насправді демократичних і ефективно функціонуючих соціальних формувань, — у тому числі виробничих або державних, — «демократичний централізм», як і всякий централізм, у якості загального і керівного принципу, використовуватись ніяк не може. Звичайно, у тому випадку, якщо ми щиро прагнемо налагодити наше життя й отримати в результаті дійсно життєздатну, повноцінну, ефективну і спроможну до конкуренції організацію. Таку, яка стане для нас надійним соціальним інструментом, призначеним для реального досягнення якоїсь спільної мети, або ж для реалізації певної загально корисної соціальної ідеї.
3. Задля успішного подолання дуже складного загальносистемного стану, в якому Україна так нещасливо опинилась сьогодні (тобто на перехідному рубежі між ХХ і ХХI століттями) «демократичний централізм», як керівний принцип соціальної організації і управління, має бути повсюдно й реально замінений найбільш загальним демократичним принципом свободи. Дорівно, як і тими демократичними принципами, що його розвивають: децентралізацією, автономізмом, самоврядуванням, федералізмом, справедливістю, рівноправством, братерством...
Й, нарешті, на самому завершенні цієї роботи хочемо зробити таке зауваження. Ми, українці, ніколи не зможемо практично вирішити жодного з тих великих історичних завдань по переображенню життя, що тепер об’єктивно стоять перед нами, якщо ми не проведемо свідомої, революційної і дійсно реальної трансформації всього нашого суспільства на принципово нових демократичних засадах. Але починати цю демократичну революцію треба не з пошуку якогось зовнішнього по відношенню до нас врага чи стороннього об’єкту нашої революційної дії, а з усвідомлення одного об’єктивного факту: найгіршими й найжорстокішими нашими ворогами являємось ми самі. Тобто, найголовнішими ворогами для нас насправді являються не якісь чужинці (навіть і свої), а наші власні недосконалі світогляди, викривлене світосприйняття, віджилі образи мислення й поведінки, застарілі поняття, стереотипи, ілюзіі, й т.ін., — одним словом все те, що індійці узагальнено визначають словом «МАЙЯ». Ото ж, саме із радикального й по можливості найшвидшого змінення цієї нашої «МАЙЇ» у позитивний бік, якраз і мав би починатися другий етап нашої сучасної демократичної революції. Думається, якщо ми самі тепер не станемо дуже активно, виважено, професійно, із добрим знанням справи випрацьовувати для себе нову й гуманістичну систему світогляду, нову демократичну суспільну культуру, цілком свідомо і цілеспрямовано формувати аналогічне «понятійне поле» (або ж нову і більш адекватну реальності «карту») нашого соціуму, утверджувати у власній і загальній свідомості нові демократичні соціальні та індивідуальні установки, — всі наші спроби змінити своє життя до кращього обов'язково закінчаться черговою поразкою. Адже отією основною й заклятою перешкодою, що нам тепер більше за все заважає, являються власні наші людські недосконалості й обмеження, котрі містяться у наших почуттях, свідомості, психології й мисленні. Саме вони негативним чином впливають сьогодні на всі наші прагнення, думки і практичну діяльність. Отож, лише позитивно подолавши в собі саме оцю внутрішню перешкоду, ми обов’язково зможемо швидко, невпинно й впевнено рухатись вперед у нашому загально-українському поступові до благополуччя й щастя...
Аналізуючи соціально-політичні ідеї відомого західного філософа і психіатра К.Г.Юнга, американський психолог-аналітик В.Одайник (до речі, українець за походженням) цілком справедливо зауважує:
«Зіштовхуючись з соціальними проблемами, люди схильні вважати, що їх рішення теж повинні носити соціальний характер і що, скоріше за все, його можна знайти за допомогою політичних та інституційних реформ або вимагаючи від інших змінитись у кращий бік. У результаті вони нав'язувають вдосконалення своїм близьким — лицемірно прикриваючи християнською любов'ю, почуттям соціальної відповідальності або ще яким-небудь красивим евфемізмом безсвідоме прагненням до особистої влади... Неможливо скасувати на землі старий порядок та встановити на планеті мир і братерство за допомогою пропаганди та соціальної інженерії, дорівно, як неможливо це здійснити і за допомогою революцій — політичних, економічних або гуманітарних. Революції спочатку повинні відбуватись всередині індивіда, і безглуздо вести розмови про мир всередині суспільства і про мир між народами до тих пір, доки окремі індивіди не досягнуть хоча би краплі свідомої згоди між ворогуючими силами власні душі...» [133].
До речі, саме це й мав на увазі Христос, коли казав про те, що даремно шукати Царство Небесне «там» або «там», тобто у зовнішньому по відношенню до людини світі. Бо ж воно має існувати всередині нас. І, отже, будь-які зовнішні соціальні перетворення потрібно починати саме з побудови цього Царства у нашій душі та свідомості. Або ж, говорячи сучасним язиком НЛП, нам обов’язково треба починати революцію з позитивного переображення і конструктивного оновлення нашої власної «карти світу»...
Ну що ж, нам тепер залишається лише абсолютно погодитись з цими вельми мудрими думками й на цьому поки що поставити крапку.

 

5 березня 2001 року,
м.Харків

 

 

 

Примітки

 

1. «Мордор» — у Толкієна саме так зветься сумнозвісна «Імперія Зла».
2. Дане визначення належить відомому революціонеру П.Б.Аксельроду, який одразу ж розгледів істинну сутність цього принципу і рішучо виступив проти нього (Див.: Ленин В. И. Послесловие к брошюре «Письмо к товарищу». – Соч. – Т. 7. – М., 1946. – С. 119).
3. Политология: Энциклопедический словарь. / Общ. ред. и сост. Ю.И.Аверьянов.– М.: Изд-во Моск. коммерч. ун-та, 1993. – С.393.
4. Там само. – С.392.
5. Цит. за: Как добиться успеха: практические советы деловым людям. / Под общ. ред. В.Е.Хруцкого. — М.: Политиздат, 1991. – С.380-382.
6. Там само. – С.382.
7. Политология: Энциклопедический словарь. – С.393.
8. Ленин В. И. Что делать? Наболевшие вопросы нашего движения. – Соч. – Т.5. – С.410.
9. Там само. – С.447
10. Там само. – С.444.
11. Там само. – С. 445-446.
12. Там само. – С.446-447.
13. Там само. – С.448.
14. Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М.: Сов. Россия совм. с МП «Октябрь», 1991. – С.52.
15. Ленин В. И. Письмо к товарищу о наших организационных вопросах. – Соч. – Т.6. – М. 1951. – С. 211-212.
16. Там само. – С. 219.
17. Там само. – С. 221.
18. Кооптація – поповнення додатковими працівниками складу якогось виборного органу без узгодження цього з виборцями. (Ожегов С. И. Словарь русского языка. – М. 1970. – С.287).
19. Ленин В. И. Письмо к  товарищу... – С. 223-224.
20. Там само. – С.215-216
21. Там само. – С.222.
22. Ленин В. И.. Шаг вперед, два шага назад. – Соч. – Т.7. – С.355.
23. Тут, по суті, «автономізмом» та «анархізмом» Ленін називає дві різні ступені реалізації одного з основоположних принципів демократії – самоуправління.
24. Ленин В. И. Шаг вперед, два шага назад. – С.365-366.
25. Ленин В.И. О реорганизации партии. – Соч. – Т.10. – М., 1947. – С.12.
26. Там само. – С.15.
27. История КПСС. – М. 1960. – С.105.
28. Ленин В. И. О реорганизации партии. – С.12.
29. История КПСС. – С.104.
30. Там само. – С.15, 9.
31. Ленин В.И. Обращение к партии делегатов Объединительного съезда, которые принадлежали к бывшей фракции большевиков. – Соч. – Т.10. – С.288.
32. Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Iсторiя полiтичної думки – К.: Основи, 1997. – С.743-744.
33. Там само.
34. Программа и Устав КПСС. – М.: ИПЛ, 1962. – С. 255.
35. Материалы XXVII съезда КПСС. – М. 1986. – С.194.
36. Там само. – С.55.
37. Там само. – С.57.
38. Там само.
39. Там само. – С.57.
40. Там само. – С.57-58.
41. Там само. – С.81.
42. Там само. – С.83.
43. Ленин В.И. Избраные произведения в 3-х тт. – Т.3. – М., 1976. – С.553.
44. Сталин И.В. Соч. – Т.13. – М., 1952. – С.367.
45. Материалы ХХVI съезда КПСС. – М., 1981. – С.71.
46. Начальный курс научного коммунизма. Для слушателей школ основ марксизма-ленинизма. / Афанасьев В. Г. и др. – 4-е изд. – М., 1977. – С.72.
47. Там само. - С. 73-74.
48. Там само. - С. 69-70.
49. Там само. - С. 88-89.
50. Там само. - С. 181, 186.
51. Программа КПСС. — С. 107-109.
52. Там само. — С.169.
53. Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М:Сов. Россия совм. с МП «Октябрь», 1991. – С.553.
54. Там само.
55. Євангелія від Матвія. — 8: 28-34.
56. У зв'язку з цим хочемо процитувати таку цікаву й вірну, на наш погляд, думку з щоденника колишньої російської імператриці О.Ф.Романової, яка була записану нею у вересні 1899 р.: «Сенс шлюбу (як і взагалі будь-якої союзу, котрий укладається між людьми — О.Б.) у тому, щоб приносити радість. Розуміється, що подружнє життя — життя найщасливіше, повне, багате. Це установлення Боже про досконалість. Божественний задум полягає у тому, щоб шлюб приносив щастя, щоб він робив життя і чоловіка, і дружини більш повним, щоб жодний з них не програв, а обидва виграли. Якщо ж брак не стає щастям і не робить життя багатше та повніше, — то є провиною не самих шлюбних вуз; провина у людях, що ними сполучені (Цит по: Романова А.Ф. О браке и семейной жизни. /Пер с англ. Л.Васениной. — без вых. данных. — С. 8. Посилання на: ГАРФ, ф. 640, оп. 1, д. 301).
57. «З плином часу партія змінилась, — пишуть Себайн і Торсон. — Вона створила величезний бюрократичний апарат, у якому головні секретарі займали ключові пости; cаме через партію досягнули вищих посад у ієрархії Сталін та Хрущов: Гостра критика культу особи, з якіою виступив Хрущов, не мала метою змінити що-небудь по суті... Точніше кажучи, вона явно намічала політику пожвавлення партійної бюрократії та поновлення її контролю над урядовою бюрократією. Як повідомлялось у доповіді [на XX з'їзді КПРС], політика успішно втілювалась у життя... Без перебільшення можна сказати, що за п'ять років (з часу смерті Сталіна до кінця 1957 р.) він (Н.С.Хрущов) створив саму солідну форму партійно-бюрократичного правління, яка коли-небудь існувала в історії країни [Shapiro, The Communist Party of the Soviet Union (1960), pp. 563f]. Хоч промова і вимагала повернення до колегіальності у вищому керівництві, вона не пропонувала ніяких конституційних заходів для її гарантії або для забезпечення упорядкованої передачі влади від одного керівництва до іншого» («Iсторiя полiтичної думки». — С.745).
58. Докладніше про «феномен надсистемності» див у: Білецький О.В. Про демократію, «надсистемність та сучасну Україну. — Х. 1999; Бiлецкий О. В. «Феномен надсистемностi» i демократiя. // Тези доповiдей Мiжнародної науково-практичної конференцiї «Сучаснi проблеми гумагiзацiї і гармонiзацiї управлiння». — Х. 2000. — С.19.
59. Радьяр Д. Планеты и личности. — Воронеж, 1992. — С. 14.
60. Див, наприклад: Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: Тiнi мінулого чи контури майбутнього? (Нариси з новiтньої iсторiї). — К.: Магiстр-S, 1996. — З-5, 8.
61. Там само. - С. 9.
62. Там само. - С. 10.
63. Там само. - С. 11-12.
64. Там само. - С. 17
65. Таннер Р.Х. Эстония ищет рецепт. // Век ХХ и мир, №2, 1989. – С.9.
66. Там само. – С.10.
67. Там само. – С.11.
68. Чемерис В.Л. Президент. — К.: Свенас, 1994. — С.182.
69. Там cамо. - С. 184-185.
70. Ми не можемо погодитись з твердженням про те, що в СРСР існував об'єкт експлуатації — т.зв. «окраїни» (у тому числі й російський народ), але нібито не було її суб'єкта. Тобто cаме того, у інтересах кого якраз і здійснювалась оця експлуатація окраїн та накопичення імперської могутності. Проте, цілком очевидно, що в СРСР таким суб'єктом виступала не «імперська нація». (Честно кажучи, автор дуже сумнівається у можливості того, що якась ціла нація, що у перекладі з латинської означає «народ», взагалі може бути експлуататором другого цілого народу). Таким експлуататором завжди був і залишається особливий, денаціоналізований, системно відособлений від народу, імперський соціальний клас-паразит «професійних верівеиків» — «номенклатура». Педалювання ж тут на національний фактор, разом із приниженням фактору соціального, ми вважаємо недоречним і, як мінімум, помилковим. Це тільки спрощує та затемнює розуміння проблеми.
71. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. — М.: Аспект Пресс, 1996. — С.187-188.
72. Там само. – С.189.
73. Нуйкин А. Общечеловеческое — это и есть человеческое. // Век ХХ и мир. — №7, 1989. — С.7.
74. Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. — С.188-189.
75. Як цілком справедливо зауважує Н.Н.Алєксєєв, інститут президентства «виник у наслідку відомих монархічних ремінісценцій, що були навіяні, головним чином, Монтескьє» (Див.: Алексеев Н.Н. Идея «земного града» в христианском вероучении.// Путь, №5, октябрь-ноябрь 1926 г. — С.19.). Окрім того, як відомо, інститут монархії, у свою чергу, безпосередньо походить від дуже древнього інституту племінних військових вождів, які захопили і зосередили у власних руках «всю повноту державної влади». Їхньою головною й безпосередньою функцією було командування військами під час ведення бойових дій. А це прямо вимагало від них наявності відповідного «командного» характеру і вміння «віддавати накази», прямо передбачало володіння і застосування ними жорстких авторитарних засобів управління. Між іншим, саме тому, за певною історичною традицією, спочатку монархи, а тепер вже й президенти являються верховними головнокомандуючими всіма збройними силами країни. Звідти ж, від древніх вождів і монархів, походить і оте постійне прагнення президентської влади до абсолютизму і автократизму, до слідування принципу «закон — це я», до зловживань владою і службовим становищем й т.ін. Отож, фактично, сучасний президент — то є «обмежений монарх», у якого народом примусово відібрані право пожиттєвого призначення на цю посаду (але не має сьогодні, мабуть, жодного президента, хто, принаймні подумки, не бажав би його собі повернути!), законодавчі та судочинні повноваження, котрі конституційним шляхом передані іншим, спеціально утвореним представницьким і колегіальним органам державної влади.
76. Гриценко А. Угроза? Национальной? Безопасности? // «Зеркало недели», №7 (331), 17 февраля 2001 г. – С.5
77. Сиренко В. Питання назріле! Україна потребує зміни форми правління // Голос України, №27 (2527), 13 лютого 2001 р. – С.4.
78. Чемерис В. Президент. — С.225-226
79. Чемерис И. Леонид Кравчук: «Давление на депутатов уже не дает результата, а вызывает сопротивление». //День — № 92, 26 мая 2000 г. — С.18
80. Бойко О.Д. Вказ тв. – С. 27.
81. Там само. – С.31.
82. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния. – Л.: Наука, 1990.– С.198-199.
83. Нам вже доводилось раніше вказувати на те, що «тривале й послідовне вилучення владою у суспільства за допомогою існуючих в Україні систем налогів і цін практично всієї додаткової та необхідної вартостей якраз і являється основною політико-економічною причиною не лише “тінезації” вітчизняної економіки, але й взагалі всього сучасного української загальносистемної кризи... До цього часу в країні склалася вкрай ненормальна і дуже складна системна ситуація. Вона характеризується тим, що суспільство в цілому і переважна більшість його компонентів за роки української незалежності були цілеспрямовано [і централізовано]позбавлені об’єктивно необхідних їм субстратів певної кількості та якості. Окрім того, вони нині не мають практично ніякої легальної можливості поповнити їх до оптимального рівня. Як наслідок, це вже призвело до того, що суспільство та його компоненти виявились занадто виснаженими й знекровленими. Тому вони втратили всяку здатність самовідтворюватись і прогресивно розвиватись». (Белецкий А.В. Снова о «тени», или информация к размышлению «воинствующих тенеборцев». // Вестник Международного славянского ун-та. – № 1, 1999. – С.15).
84. Гриценко А., Жданов И., Пашков М. Административная реформа: Дальше. Дальше? Дальше! / Зеркало недели — №22 (295), 3-9 июня 2000 г. – С. 3.)
85. Там само.
86. Начальный курс научного коммунизма. – С.177-181.
87. Фромм Э. Бегство от свободы. / Пер. с англ. Д.Н.Дудинский. – Минск: Попурри, 1998. – С. С. 336-337.
88. Хочемо зауважити, що на тлі діючої української Конституції дуже дивними й незрозумілими видаються нам гарячі дебати, які точаться нині у владних колах з приводу того, якою саме республікою є Україна  — парламенською чи президентською. Або ж, як насправді, якому саме з двох управлінських інститутів сьогодні має належати вища державна влада — Верховній Раді чи Президенту. Видається, що ані народні депутати, ані державні адміністратори самі не знають, який саме державний лад вони встановлювали, коли замість нас приймали нашу Конституцію. Отож, спеціально роз’яснюємо. У Розділі першому пятої статті Конституції України дослівно сказане: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу». Таким чином, із цього випливає те, що Україна (оскількі верховна влада в ній за Конституцією належить саме народові) НЕ Є Й НЕ МОЖЕ БУТИ ані парламентською, ані президенською республікою, без відповідної зміни цього положення народом. Тому що за ним УКРАЇНА ОФІЦІЙНО ВИЗНАЄТЬСЯ НАРОДНОЮ РЕСПУБЛІКОЮ! Отож, українцям остається лише одне — повністю і остаточно реалізувати це положення на практиці.
89. Бiлецький О. В. Про сучасний політичний режим в Україні. // Тези доповідей Міжнародної наукової конференції «Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління» —  Х., 2000. — С.17.
90. Почепцов Г. Тоталитарный человек: Очерки тоталитарного символизма и мифологии. – К.: “Глобус”. – С.78.
91. Капра Ф. Дао физики. – Изд.2-е. – Лондон, 1982. – С.40. (Пер. с англ. на CD «Новейшая энциклопедия психолога 2000»).
92. Эльманович В.И. Нейролингвистическое программирование. (Методическое пособие для начинающих). / Часть I. Терапия. – СПб: «ЛАД», 1994. – С.4-5.
93.Эльманович В.И. Нейролингвистическое программирование. (Методическое пособие)./ Часть II. Трансовые интегральные техники внутренней и внешней коммуникации. – СПб: «ЛАД», 1995. – С.2.
94. Там само. – C.5.
95. Там само. – C.4.
96. Психологічний словник. / Під ред В.І.Войтко. – К.: Вища школа, 1982. – С.185.
97. Введение в политологию – C. 97-98.
98. Политологический словарь. /Под ред проф. В.И.Астаховой и проф. М.И.Панова. – Х.: Прапор, 1997. – С. 161.
99. Фромм Э. Бегство от свободы. – С.293-294.
100. Див, наприклад: Бiлецький О. В. Нова Україна: Якою їй бути? – Х. 2000, — С.14,17.
101. Аристотель. Соч. в 4-х тт. – Т. 4 – М.: Мысль, 1983. – С.570.
102. Там само. – C.551. 
103. Там само. – С.570.
104. Там само. – С.571.
105. Там само. – С.571-572.
106. Там само. – С.515
107. Там само. – С.516
108. Введение в политологию. – С. 96.
109. Там само. – С. 95-96.
110. Даль Р.А. Введение в экономическую демократию. – М.: Наука, 1991. – С. 48.
111. Там само. – С.59.
112. Джефферсон Т. Автобиография. – С.34.
113. Даль Р.А. Введение в экономическую демократию. – С.18-19.
114. Ленин В.И. Избранные произведения в 3-х тт. – Т.2. – М., 1976. – С.307-308.
115.Алексеев Н.Н. Идея “земного града” в христианском вероучении. – С.19.
116. Печников Б.А. «Рыцари церкви». Кто они? – М.: Политиздат, 1991. – С.227.
117. Даль Р.А. Введение в экономическую демократию. – С.40.
118. Там само. – С.40-41. 
119. Там само.
120. Там само.
121. Там само. – С.98.
122. Современные Соединенные Штаты Америки: Энцикл. словарь. — М.: Политиздат, 1988. — С.94-97.
123. Как добиться успеха: Практические советы деловым людям. – С.387.
124. Там само. – С.242.
125. Там само. – С.240.
126. Там само. –  С.352-353.
127. Там само. – С.354.
128. Там само. – С.355-356.
129. Сирук Н. Клинтон призвал к американской революции. // День, № 15, 29 января 2000 г. – С.3.
130. Куделя С. Буш и Украина: США выбирают новый подход в отношениях с Украиной. // Зеркало недели, № 4 (328), 27 января 2001 г. – С.5.
131. Там само.
132. Войтенко В. Снова миллениум, или заметки мрачного оптимиста. // День. – №16, 26 января 2001 г. – С.6.
133. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи К.Г.Юнга. / Пер с англ. К.Бутырина. Под общ. ред. В.Зеленского. — СПб: «Ювента», 1996. – С.124-125.

 

Copyright © A.Beletsky, 2001
All rights reserved

 

 
< Пред.   След. >

 16.09.2007 20:59